Весняний настил
Над річкою вранці стояв іній, а старі дощанки мосту хрустіли під кроками. У селі йшло своє життя: хлопці з ранцями навперейми бігли через місток до зупинки, де чекав автобус до школи; похила Ганна Семенівна обережно ступала, уникаючи щілин в одній руці торбинка з молоком, в іншій палиця. За нею поволі котився триколісний велосипед: на ньому сусідський Петрик, років пять, серйозно стежив, щоб не вїхати в діру.
Вечорами біля магазину збиралися на лаві: обговорювали ціни на яйця, чергове потепління та хто як перезимував. Місток зєднував дві частини села: по той бік залишалися городи й цвинтар, а дорога вела до райцентру. Іноді хтось затримувався біля води дивився на кригу, яка ще трималася посеред річки. Про місток згадували рідко: він був тут завжди, частиною пейзажу й побуту.
Але цієї весни дошки заскрипіли голосніше. Дід Іван Григорович першим помітив нову тріщину біля перил торкнувся її й похитав головою. Повертаючись додому, почув розмову двох жінок:
Усе гіршає Не дай боже щоб хтось провалився.
Та годі тобі! Скільки років стояв
Слова повисли в повітрі разом із березневим вітром.
Ранок видався похмурим і сирим. На стовпі біля повороту зявився аркуш під целофаном: «Місток закрито за рішенням адміністрації через аварійний стан. Прохід та проїзд заборонено». Підпис голови сільради читався чітко. Хтось вже намагався відігнути куток оголошення перевірити, чи це не жарт.
Спершу ніхто не повірив серйозно: діти потяглися до річки звичною стежкою, але повернули на вході висіла червона стрічка та табличка «Прохід заборонено». Ганна Семенівна довго дивилася на стрічку поверх окулярів, потім повільно розвернулася й пішла вздовж берега шукати обхід.
Біля магазину на лаві зібралося з десяток людей: мовчки передавали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Пантелеймонович:
Ну і що тепер? До автобуса не дійти Хто продукти везе?
А якщо кому терміново до міста?.. У нас же тільки цей місток!
Голоси лунали тривожно. Хтось запропонував іти кригою але крига вже починала відходити від берега.
До обіду новина розлетілася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Кажуть, чекайте комісії
А якщо терміново?
У відповідь чули формальні фрази: обстеження проведено, рішення прийнято заради безпеки.
Того ж вечора біля клубу зібрали сход: прийшло майже все село одягнені тепліше через сирість і вітер з річки. У залі пахло чаєм з термоса; хтось витирав запотілі окуляри рукавом.
Розмови спершу йшли тихо:
Як дітей до школи водити?.. Пішки до траси далеко.
Продукти ж возять із міста
Сварилися, чи можна самому полагодити місток чи зробити тимчасовий настил. Хтось згадав минулі роки, коли разом латали діри після повені.
Виступив Микола Іванович:
Можемо офіційно звернутися до адміністрації! Треба просити дозвіл хоча б на тимчасовий настил!
Підтримала його Оксана Дмитрівна:
Якщо зберемося всі швидше дадуть добро! Інакше чекатимемо місяцями
Домовилися скласти колективне звернення: записувати прізвища тих, хто готовий працювати чи дати інструменти.
За два дні делегація з трьох осіб їздила до райцентру зустрічатися з чиновником. Там їх прийняли сухо:
За законом будь-які роботи через річку мають бути узгоджені, інакше відповідальність на муніципалітеті! Але якщо оформите протокол сходу
Микола Іванович впевнено подав папір з підписами селян:
Ось рішення нашого сходу! Дайте добро на тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник усно погодився за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділили цвяхи й кілька дощок зі складу ЖЕКу.
До ранку після сходу все село знало: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли свіжі таблички, а біля води лежали дошки й пачка цвяхів те, що вдалося добути. Чоловіки зібралися біля річки ще до світанку: Микола Іванович, похмурий, у старій телогрейці, перший взявся за лопату розчищати підхід. За ним підтяглися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки теж не стояли осторонь несли чай у термосах, хтось приніс ватяні рукавиці для тих, хто забув свої.
Біля річки ще лежала крига, але земля вже розмокла. Чоботи грузли в багнюці, дошки клали прямо на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хто вимірював кроки, щоб настил не зісковзнув, хто тримав цвяхи в зубах і мовчки забивав їх. Діти тіпалися неподалік, збирали гілля для багаття: їх просили не плутатися під ногами, але їм і так хотілося бути поруч.
Старики спостерігали з лави навпроти Ганна
