Ось історія, переписана на український лад.
Після тримісячної вахти Тарас Ковальчук, втомлений, але із почуттям виконаного обов’язку, повертався додому у рідний Чернігів. День був похмурий, але в душі Тараса світило сонце: у руці він тримав зарплату, мріючи, як зрадіє його дружина — гарна й темпераментна Оксана. Вони недавно купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Він власноруч вирівняв стіни, натягнув стелі, поклав плитку та підключив всю техніку. Залишилося лише одне — обставити житло так, як хотіла вона:
— Тарасю, я не потерплю халяву. Хочу, аби в нас було не гірше, ніж у Наталки та Валерія! Усе — як у людей!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до виснаження, лише б Оксана пишалася ним. Нудьгував у контейнері на холодній буровій — ані тепла, ані рідної обличчя, ані запаху кави вранці. Лише голос по телефону, частіше — набридливий, вимогливий.
На вокзалі він зупинився біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, обираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин уже стояв біля під’їзду, серце калатало. Піднявся на четвертий поверх налегкі — радість у грудях розливалася. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку до ключів, як двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, кремезний, з голим торсом і зухвалим поглядом.
— Ти взагалі хто? Заблукав, дядьку? — гаркнув хлопець.
Світ захитався. Тарас остолбенів. Рука з букетом опустилася.
— Виходить, не тільки дверима помилився…
Двері із грюком зачинилися. Він стояв, наче прикований. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв ночами, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… І ось — чужий мужик у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Тарас викликав таксі і подався до кращого друга — до Івана. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Іван аж підстрибнув від радості — давно не бачилися.
— Оце так сюрприз! Давай — за зустріч!
Після другої чарки Тарас не витримав і розповів усе. Іван, гарячий наполовину галичанин, схопився з місця:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… я б його! — вдарив кулаком по столу.
Тарас схопив його за плече:
— Ване, не запалюйся. Але… помстимося?
— А як же!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі і рушили до квартири Тараса. Плани помсти були туманні. У головах шуміло.
Піднялися. У спальні горів світло. Тарас заревів:
— Зараз я вам покажу…
Іван почав бити у двері:
— Відчиняй, гаде! Чию жінку узяв? Вихоплюйся — по-чоловічому поговоримо!
Двері розчинилися — і тут же з проєму вилетів кулак. Іван відлетів, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробуркотів, витираючи кров.
Тарас закипів. Одним ударом вибив двері із петль. Вона з грюком впала у передпокій. Чоловіки вдерлися у квартиру, як буря. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де ця погань?
Оксана верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Іван вибіг у коридор:
— З балкона сиганув?
Але раптом — стогін. Під вибитою дверимо корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною зухвалістю. Вигляд у нього був жалюгідний — халат перекошений, обличчя у жаху, рот у крові.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Іван, торкнувши уцілілий бік.
А тут, як на зло, із сходової клітки донесся пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — кричала теща Тараса, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вилетіли, не чекаючи поліції. На ранок Тарас подав на розлучення. Він не хотів більше жити у домі, де його принизили. Де у халаті чоловіка розгулював чужий.
За тиждень він знову збирався на вахту. Іван проводжав, з синяком і бинтами на пальцях.
— Зате гарно вийшло! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не з Оксаною! Та мене обов’язково клич. Вже я допоможу, якщо що…
