Тетяна Ярославівна поверталася додому зі звичною нетерплячістю. Обернувши ключ у замку, раптом почула в хаті голоси. Чужі. Зняла черевики й, ступаючи навшпиньки, пройшла до кухні.
Те, що вона побачила, з ніг збило.
За столом голосно сміялися три дівчини. У центрі, мов господиня, сиділа її невістка — Олеся. На печній кахлі кипіла каструля, а по хаті пахло свіжим борщем. Саме тим, що Тетяна зварила зранку на вечерю.
— Що це за бенкет?! — різко кинула вона, і в кухні миттю запала мертва тиша.
Олеся підвела голову й удавано посміхнулася:
— Свекрухо, подружки зайшли. Побалакати. Я їх частувала. Борщ смачний, правда ж?
Тетяна Ярославівна мовчки оглянула стіл. У тарілках гостей — залишки її вечері. З шафи — найкращий сервіз. З вази — фрукти, куплені на вихідні.
Олеся вже майже два роки була в родині. Син Максим закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали хату, але коли господар вирішив продати помешкання, опинилися перед фактом — йти нікуди.
— Мам, прошу, прихисти нас ненадовго, — благав Максим. — Швидко знайдемо варіант.
Тетяна прихистила. Але одразу поставила правила. І з першого дня зрозуміла: спокою не буде. Олеся була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І кожен день ніс новий привід для роздратування.
Спочатку були крихти на столі. Потім — розкидані речі. Далі — гримання дверима.
— Чому вас вигнали? — спитала Тетяна одного вечора, не втримавшись.
— Хату продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик з орендодавцями такий же, як ізі мною?
Олеся усміхнулася, вставила в вуха навушники й відвернулася.
Наступного дня Тетяна зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Та здригнулася, почала кричати. Скандал вийшов гучним.
А ввечері з роботи вернувся Максима. Він мовчки вислухав матір і поставив одне питання:
— Це все — через крихти?
— Через нешану! — вигукнула Тетяна. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Максим пообіцяв поговорити з Олесею. Та пару днів поводилася чемно, а потім усе повторилося. І раптом — різка зміна. Прибирання, тиша, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І недаремно. Через тиждень син повідомив:
— Мам, ти станеш бабусею.
Замість радості — розчарування. Дитина — а житла немає. Ще й невістка, яку вона не може терпіти.
— Тепер зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її вмовив! — кинула вона синові. — Але це нічого не змінює. Жити тут ви не будете. Я ще не на пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, лише Тетяна вийшла до знайомих, Олеся запросила подруг. Невістчин борщ пішов по тарілках.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала «бенкет» на місці.
— Це моя хата, не шинок. Геть звідси! — різко сказала вона. — А ти, Олесю, збирай речі.
Олеся вийшла, не промовивши слова. Увечері прийшов Максим. Побачивши валізу дружини біля порога, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише з часом Тетяна Ярославівна наважилася подзвонити. Зустрілися в кав’ярні. З Олесею вона більше не розмовляла.
Бабусею Тетяна стала, але здалеку. І якщо шкодувала, то лише про те, що колись впустила невістку на поріг. Бо повага — це не те, що можна заробити животом. Вона або є, або її немає.
