— Будемо їсти сьогодні? – Батько ввалився на кухню і плюхнувся на табуретку біля столу. Ніжки неприємно заскреготіли по підлозі. Мати мовчала, а Ірина напружилася у своїй кімнаті.
— Я з ким розмовляю? Дивись на мене! – прикрикнув батько і вдарив кулаком по столу.
Ірина знала, що мати обернулася, з її очей сочився страх.
— Чого дивишся? Жерти давай! Чоловік з роботи прийшов. Знаю я вас, баб, вам би тільки язиками чесати та хвостом крутити, — пробурмотів він уже тихше.
Мати загриміла посудом, метушливо знімаючи тарілку з сушки над раковиною.
— Знову макарони? Набридло, — гаркнув батько. Ірина стиснулася в своїй кімнаті, чекаючи, що зараз почується дзвін розбитої тарілки. Ні, обійшлося… Якийсь час із кухні не доносилося жодного звуку. Іра вийшла зі своєї кімнати й зазирнула на кухню. Батько сидів до неї спиною. Мама махнула їй рукою, мовляв, іди геть. І Іра миттєво зникла з дверного пройому, наче її й не було. Вона зачинилася в своїй кімнаті й уткнулася в підручник, але після кожного речення зупинялася і прислухалася. Наче тихо. Сьогодні батько поводився досить спокійно. Потім вона почула, як він пройшов повз її двері в їхню з матір’ю кімнату, щось бурмочучи собі під ніс, і там затих.
Вона чула це майже щодня. За звуками визначала, що відбувається на кухні. Батько ніде не працював постійно. Не міг довго втриматися на одному місці через пиятики, перебивався тимчасовими заробітками. Коли мами не було вдома, Іра намагалася не залишатися з ним у квартирі, йшла до подруг після школи або сиділа на сходинках і чекала маму.
— Привіт. Чого на сходах сидиш? Ключі забула? – Микита зупинився перед Ірою. Він жив на п’ятому поверсі.
— Щось таке, — буркнула вона. Їй було соромно, що він застав її на сходах.
Микита пройшов повз, піднявся на дві сходинки й зупинився.
— Замерзнеш, не можна на цементних сходинках сидіти. Ходімо до мене.
Іра не відповіла.
— Ходімо, — суворо сказав Микита, і вона підкорилася. Він був старшокласником, а вона звикла слухатися старших.
Микита відчинив двері своєї квартири й пропустив Іру вперед.
— Мам, я прийшов. І не сам! – гукнув він, зачинивши вхідні двері.
— А з ким? – У коридор вийшла Марія Олегівна, мама Микити.
— Добрий день, — тихо привіталася Іра.
— Добрий день. Іра, здається?
— Уявляєш, підіймаюся сходами, а вона на сходинках сидить, — роздягаючись, повідомив Микита.
— Ключі забула? – спитала Марія Олегівна. – Роздягайтеся й мийте руки, я поки обід розігрію.
Іра пройшла в кімнату й озирнулася. Квартира така сама, як і в них, але затишніша й гарніша. Обід здався дуже смачним, хоча їли звичайний курячий суп і макарони з сосисками.
— Дякую, дуже смачно, — подякувала вона.
— Наступного разу не сиди на сходах, підіймайся одразу до нас, — сказала Марія Олегівна. — Домовилися?
Іра кивнула.
— Дякую, мам. Ми до мене підемо. Ходімо, — Микита встав і зробив Ірі знак рукою. Вона підвела очі на Марію Олегівну. Та згідно кивнула.
Увійшовши в кімнату Микити, Іра здивувалася, що прибрано, речі не розкидані, чисто, на стіні постери відомих гуртів, різнокольорових байків.
— Любиш гонки? – спитала вона.
— Не особливо, просто постери гарні.
— А в мене нема комп’ютера. Точніше, є, монітор батько розбив. Грошей нема купити новий.
— У мене планшет є, хочеш дам? – одразу запропонував Микита.
— Ні, батько побачить, продасть.
— Тоді приходь до мене й займайся, коли треба.
— А ти вже вирішив, куди вступатимеш після школи? — Іра поторкала макет літака. — Сам зробив?
— Звичайно. Я хочу в авіаційний інститут вступати.
— Льотчиком будеш?
— Ні, літаки конструювати, — поблажливо посміхнувся Микита.
Він подобався всім її однокласницям. Красень. Завтра в школі дівчатам розкаже, що була в Микити Смоліна вдома, заздритимуть.
Час за розмовою пролетів непомітно. Іра глянула на годинник і схопилася.
— Мені пора, мама, мабуть, уже прийшла.
Іти дуже не хотілося, але й зловживати гостинністю теж. Микита вийшов провести її в коридор.
— Ти приходь, не сиди на сходах, — сказав він на прощання.
Ірина увійшла в свою квартиру й побачила на вішалці мамине пальто. З кухні долинав дзвін посуду — мама готувала вечерю.
— Ти звідки так пізно? – визирнула вона з кухні.
— Я на п’ятому поверсі була, в п’ятнадцятій квартирі.
— Ти б не вешталася по квартирах. Що люди про нас подумають? Вечеряти будеш?
— Ні, тітка Маша нагодувала. Я уроки піду робити. Він вдома? — Не чуєш? Хропе, як паровоз. І де тільки гроші взяв? Нажерся знову, — зітхнула мати.
Відтоді Іра часто бувала в Микити. Якщо зустрічала його на перерві, кивала й зніяковіло червоніла. Він вітався й проходив повз.
Іноді Ірина не заставала Микиту вдома, він вечорами займався в спортивному клубі. Тоді тітка Маша розповідала про сина, про чоловіка, який помер кілька років тому.
Зима змінилася весною, настало літо. Іра більше не підіймалася до Микити, гуляла з подругами або сиділа на лавці біля будинку.
— Чого не заходиш? – спитав якось Микита, зустрівши її на вулиці. Ірина знизала плечима.
— Ти вже склав іспити? Коли поїдеш вступати?
— Я не поїду. Буду вчитися тут, у політеху. Матір не хочу саму залишати.
— Здорово! – зраділа Іра.
А восени вона одного разу зайшла до нього, нібито задачу не могла розв’язати. Але чомусь балакати, як раніше, не виходило. Іра соромилася Микити, почувалася скуто й ніяково. Він змінився, подорослішав і став ще красивішим.
Тієї зими помер батько, отруївся паленою горілкою. Мама не плакала навіть на похороні, а Ірі чомусь було його шкода. Тепер не було потреби чекати маму з роботи, не було причини підійматися до Микити.
Мама ще довго здригалася від дзвінків, і в її очах спалахував страх.
— Мам, ти чого? Нема ж його, — казала Іра.
— Звичка, — відповідала мама.
Іра вже вчилася в одинадцятому класі. Одного вечора вона стояла біля вікна й чекала Микиту.
— Ти чого без світла? Все Микиту видивляєшся? – до кімнати увійшла мама й клацнула вимикачем.
— Просто дивлюся у вікно, — сердито відповіла Іра, заскочена зненацька.
— Він дорослий, дівчина в нього є. Красива. Краще б уроки вчила, — зітхнула мама.
У Микити є дівчина! Серце розривалося від горя й ревнощів. Іра не бачила дівчину Микити, але вже ненавиділа її. А одного разу зіткнулася з ними у дворі.
— Ірко? Привіт, чого не заходиш? – привітно спитав Микита. Його дівчина стояла поруч і крижаним поглядом дивилася на Іру. Через високий зріст дивилася звисока, навіть зневажливо, як на мишу. Микита теж був високий, і все ж він дивився на Іру по-іншому.
— Ти в якому вже класі вчишся?
— У випускному.
— Як швидко час летить. А я дивлюся, ти покращала, подорослішала, не впізнати тебе одразу. Куди вступати збираєшся?
— Микито, ходімо. – Дівчина незадовільно смикнула його за руку.
— Бувай, удачі! – сказав Микита, і вони пішли під ручку.
Ірина провела їх довгим поглядом. «Холодна, як рибина, а замість очей крижинки вставлені, — зло подумала вона. — Звісно, їй більше пасувало б прізвисько Снігова королева, але занадто багато честі». І Іра стала звати її про себе Рибиною.
Йшов час, Іра закінчила школу й вступила до медичного інституту. А Микита отримав диплом і влаштувався на роботу, невдовзі купив собі машину. Іра навчилася визначати її по звуку мотора, кидалася до вікна, коли він під’їжджав до під’їзду.
Якось Іра йшла з інституту й зустріла у дворі Марію Олегівну. Та повільно кудись ішла з паличкою, помітно кульгаючи.
— Добрий день, тітко Машо, – привіталася Іра. — Що з вами, чому кульгаєте?
— Нога розболілася, сили нема терпіти. Ледь ходжу. Лікар сказав, операцію треба робити, суглоб штучний ставити, а я боюся, — поскаржилася Марія Олегівна.
— То скажіть, що купити, я збігаю в магазин, мені не важко, — одразу запропонувала Іра.
— Сходи, бо Микити ніколи нема вдома…
Так Іра стала знову забігати до Микити, правда, з ним зустрічалася вкрай рідко. Вона ходила в магазин, допомагала з прибиранням його мамі.
Одного разу насмілилася й спитала про дівчину Микити.
— Лера, звісно, красива дівчина, але аж надто манірна. Весь час мовчить, не знаєш, як до неї й підступитися. Чужа вона якась. От ти своя. Не така потрібна наречена моєму синові, – зітхнула Марія Олегівна. — А ти чого розпитуєш? Чи не закохалася в нього?
Іра опустила очі.
— Не журися. Була б ти старшою, кращої дружини Микиті й не треба. Зустрінеш ти ще свою любов.
— Не потрібна мені інша любов, – тихо сказала Іра й побігла.
Якось вона зайшла до Марії Олегівни спитати, що купити в магазині. Двері відчинила Рибина.
— Чого тобі? – непривітно спитала вона.
— Я до тітки Маші…
— Нема її. Микита її в лікарню повіз на машині.
Здавалося, Рибина спеціально високо задерла підборіддя, щоб дивитися на Іру звисока.
— Чого ти вештаєшся сюди без кінця? – Рибина блиснула крижинками очей.
— Я не вештаюся, я тітці Маші допомагаю, в магазин ходжу.
— Теж мені помічниця. Не ходи більше сюди. Якщо треба, я сама допоможу. Ми скоро з Микитою побралися і тут будемо жити. Іди звідси, бо після тебе речі пропадають, — грубо сказала Рибина.
— Які речі? – спалахнула Іра.
— Каблучка. Я на раковині у ванній каблучку залишила. Потім зайшла, а каблучки нема. Ти взяла, більше нікому.
— Та я далі коридору не ходжу, — гнівно вигукнула Іра.
— А я не знаю, може ти без мене заходила. Краще по-доброму віддай, а то поліцію викличу. — Рибина подалася вперед і нахилила голову. Злі крижані очі опинилися зовсім близько. Іра відсахнулася.
— Не брала я твоєї каблучки!
— А ти доведи. – Рибина зробила до неї крок, очі-крижинки опинилися зовсім близько. Ірина не витримала, розвернулася, рвонула на себе двері й зіткнулася з Микитою.
— Чого ви так голосно розмовляєте? На сходах чути. – Микита перевів очі з Іри на Рибину. Іра теж озирнулася.
Рибина випросталася й ласкаво посміхалася Микиті.
— Уже повернувся? – як ні в чому не бувало, спитала вона.
Іра хотіла втекти, але Микита втримав її за руку.
— Що сталося?
— Вона… Вона звинуватила мене, що я каблучку її взяла. Не брала я нічого, я навіть у ванну не заходила.
— Яку каблучку? – Микита міцно тримав Іру за руку й дивився на Рибину.
— З рожевим камінчиком. Здається, я її загубила, не знаю, де залишила. Спитала, чи не бачила вона її, — медовим голосом пояснила Рибина.
— Вона бреше! Вона сказала, що це я її взяла, поліцію хотіла викликати. – Ірина вирвала руку й кинулася вниз сходами. Її душили сльози.
— Та йдіть ви обоє! – з відчаєм сказала Іра, влетівши в свою квартиру й грюкнувши дверима.
— Ти чого? – у коридор визирнула мама.
— Мамо! — Іра кинулася до неї й усе розповіла.
— Знайдеться каблучка, не плач. Микита розбереться, — заспокоювала плачущу дочку мама.
Наступного дня Микита прийшов сам. Мами вдома не було.
— Поговорити треба, — сказав він.
Іра провела його в свою кімнату. Побачивши на полиці секретера свою фотографію, Микита всміхнувся. Іра про неї зовсім забула. Вона спалахнула й опустила очі.
— У мене вкрала? А кажеш, не крадеш. Іра розгубилася й почервоніла ще більше.
– Та годі, мені не шкода. Я прийшов вибачитися. Знайшлася каблучка.
— Де?
— Яка різниця? — тепер Микита відвів очі.
— Є різниця. Вона звинуватила мене в крадіжці. Думаєш, приємно? – голос Іри тремтів від образи.
Микита взяв її за плечі.
— Ір, пробач. Я ні секунди не вірив, що ти її взяла. Чесно. Загалом, Лері не подобалось, що ти часто приходиш до нас, от вона й вирішила обмовити тебе, щоб ти не приходила більше. А каблучка… Вона випала з її кишені, коли вона впустила куртку.
— І ти її пробачиш? А якщо вона твою маму звинуватить у крадіжці? Від неї всього можна чекати. Рибина холодна!
— Перестань! Вона просто ревнує мене. — Микита суворо глянув на Іру й прибрав з її плечей руки.
— Микито! Невже ти нічого не бачиш?
— Чого я не бачу? – Микита з жалем дивився на неї. Було видно, що йому набридла ця розмова.
— Я люблю тебе! – випалила Іра й сама злякалася своєї сміливості. — Люблю з п’ятого класу. Микито, не одружуйся з нею, будь ласка. – Сльози тремтіли в її очах, обличчя Микити розпливалося.
— Ір, ти що, плачеш? Та не буде ніякого весілля. Ми розійшлися.
— Правда? – Іра зморгнула, і сльози потекли по щоках.
— Дурненька ти. – Микита притиснув Іру до себе. — Маму через тиждень випишуть з лікарні. Ти заходь до неї, допоможи, якщо що.
— Звичайно! Міг би й не просити.
Микита пішов сумний і задумливий, а Ірина мало не стрибала від радості. Весілля не буде!
Ірина щодня забігала до тітки Маші, ходила в магазин, мила підлогу, навіть готувати допомагала. Микиту вона не бачила, він приходив пізно. Усі вечори вона пропадала на п’ятому поверсі. Мати тільки головою хитала.
Одного разу Іра зіткнулася з Микитою на сходах. Від нього явно пахло алкоголем.
— Микито, ти що, випив? – Іра з жахом дивилася на нього, згадуючи батька, страх в очах матері…
— Ну й що? — хитнувшись до неї, сказав він. Іра відступила назад, не зводячи з Микити переляканих очей. — Ір, ти чого так дивишся? Не бійся, я не стану, як твій батько… — раптом цілком тверезим голосом сказав він.
А в суботу прийшов до Іри з букетом квітів і запросив у кіно. Яка ж вона була щаслива!
Тепер Микита вечорами не затримувався, поспішав додому, де з мамою його чекала Іра. Більше він не пив. Вони часто ходили в кіно, просто гуляли й сиділи в його кімнаті й цілувалися…
Все ж Ірина любов розтопила серце Микити.
— Щастя вам, діти. Ти не ображай її, Микито, — попросила мама, коли він зробив Ірині пропозицію.
— Обіцяю, ніколи не ображу… Ірина припала до нього, як тонке молоде деревце до високого дуба.
