Не лишилося місця в хаті
Повертаючись від доньки, Алла зайшла по дорозі в супермаркет за продуктами. Вона йшла до переходу, коли раптом побачила Анну постарілу, зігнуту, з опущеними плечима. Спочатку подумала, що помилилася, але придивившись, зрозуміла це ж вона.
Анно! гукнула вона жінку, яка йшла важкою, шаркаючою ходою. В голові миттєво блиснула думка:
Щось погано виглядає…
Анна підняла голову й усміхнулася втомленою, змученою усмішкою.
Аллочко, вітаю, моя хороша, одразу тебе впізнала, хоча ж дуже давно не бачилися.
Колись вони працювали разом, дружили, хоч і різниця у віці була пять років. Коли Алла пішла на пенсію, Анна вже також була пенсіонеркою, але продовжувала працювати.
Ох, як я чекаю на пенсію, жодного дня більше не працюватиму! казала Алла, а подруга дивилася на неї зі знітком.
Тобі добре, а я не знаю, скільки ще доведеться працювати. Дітям допомагаю, кредити виплачую.
Після того, як Алла звільнилася, вони більше не бачилися.
Анно, сто літ, сто зим! Давненько не зустрічалися, зраділа Алла.
Так, час летить. Мені вже сімдесят, от іду з аптеки. Тепер я тут поруч живу.
Як це поруч? здивувалася Алла. Вона ж знала, що Анна жила в власному будинку в приватному секторі. Хату продала, чи що?
Живу в сестри в двокімнатній квартирі. Ще й матір перевезли з села їй уже девяносто два, доглядаємо. Звісно, у своїй хаті мені було добре, але… вона замовкла, ніяк не звикну до квартири. Душно, важко дихати в цьому камяному мішку. А я ж все життя в деревяному домі жила.
І…? Чому ж не живеш? вони сіли на лавку. Поспішати нікуди не було ні одній, ні другій.
Алла з Анною дружили, ходили одна до одної в гості. Анна завжди була усміхненою, привітною жінкою. Її щирою посмішкою тягнуло, як магнітом. А якою ж господаркою була! У хаті завжди чистота, на столі повно смачних солодощів: огірки, помідори, зелень, ягоди зі свого городу. Вона завжди була гостинною, тоді ще був у неї чоловік. Але з ним жилося не дуже добре пив, сварився, та й прожив недовго. Залишилася Анна сама з двома дітьми, але особливо не сумувала. Так, важко було самій виховувати сина й доньку, але зате стало спокійніше. А то жила, як на вулкані чекала чоловіка з роботи й гадала, в якому він стані прийде.
Час минав. Діти подорослішали. Першим одружився син з дружиною знімали квартиру. А коли настала пора народжувати, вони перебралися до Анни.
Мамо, будемо жити в тебе в хаті. І з дитиною допомагатимеш, поставив у відомість син.
Ну коли так вирішив, синку, живіть, відповіла мати.
Їй було трохи прикро, що син не порадився, але вона не заперечувала. Донька теж жила з матірю місця вистачало всім. Стало складніше, коли народився онук. Дитина спочатку була неспокійна, часто плакала вночі, тож ніхто не висипався. На роботу Анна їхала з головним болем, але що поробиш дитина є дитина.
Вона допомагала з онуком, у вихідні гуляла з ним, намагаючись розвантажити невістку. Бувало, син із дружиною їхали в гості, а онука залишали на всі вихідні на бабусю.
А чому вони не беруть дитину з собою? цікавилася Алла, коли та розповідала про свої домашні справи.
Ну, їм хочеться відпочити. Сходити в бар, чи з друзями на рибалку, на дачу, в баню. Одним словом втомлюються.
А ти не втомлюєшся? Працюєш цілий тиждень, теж хочеться відпочити, дивувалася подруга.
Час біг. Одного разу донька оголосила:
Мамо, я виходжу заміж. Готуйся до весілля. Тобі доведеться самій оплатити все.
Анна здивувалася, а донька пояснила, що у нареченого немає родичів. Хоч і брехала він був з іншого району, його мати пиячила, а батька він не знав взагалі.
Розумію. А може, обійдеться без весілля? запропонувала мати.
Ой, мамо! У брата було весілля, ти вклалася, а мені ні? Я теж хочу білу сукню! образилася донька.
Дове
