Життя Василя Єфремовича не шкодувало. Він рано втратив своїх батьків й залишився сам самотою на білому світі. Добре, що поруч була Марія, його дівчина. Вона підтримувала коханого у скрутну хвилину та не залишала ні на мить.
По закінченню трауру запропонував Марії одружитися. Весілля зробили маленьке, покликали лише найближчу рідню. Після прийшли жити у батьківський дім чоловіка. Разом господарювали, давали лад усім справам та тримали господарство.
З дітьми не забарилися. Доля подарувала їм сина та доньку. Ростили батьки дітей у любові, старилися виховати гарних людей, щоб жили Олесь та Надійка по совісті, дбали про інших та не обманювали.
Швидко роки промайнули, пофарбувавши волосся Василя та Марії у сивий колір, додавши їм глибоких зморшків на обличчі та мудрості у душі. Діти виросли й кожен пішов власним шляхом. Надійка вийшла заміж, живе у сусідньому селі. Син поїхав навчатися у місто. Там зустрів свою долю й на батьківщину більше не повертався. Звісно, син та донька навідували стареньких, але не часто, у них тепер своє життя та свої клопоти.
Страшне горе завітало у будинок Василя Єфремовича без попередження. Занедужала дружина, лікарі розводили руками, не в змозі її врятувати. За кілька місяців покинула вона цей тлінний світ. «На кого мене залишила? Як я тепер без тебе?» – плакався старенький чоловік над могилкою своєї коханої дружини, але не отримував відповіді.
Від страшного горя й сам занедужав. Ноги більше не слухалися. Коли не вийде з будинку, щоб якоюсь роботою себе відволікти, так одразу й падає з ніг, ніби ватні вони в нього або що! Довго не наважувався дітям зізнатися, а ті й самі все побачили, коли приїхали батька провідати. Наполягли на тому, що варто їхати у місто на обстеження.
Син обіцяв домовитися найближчим часом й організувати огляд у лікаря. На тому й зійшлися. От тільки не було спокою дідусеві. Все думав про дружину та боявся, що доведеться свою смерть в чужому місці дожидати. З такими думками й влігся спати, а вночі йому наснилася кохана Маруся. Покійна дружина чекала на нього на березі річки, посміхалася та кликала до себе. Не стало Василя Єфремовича тієї ночі, відав богові душу з посмішкою на обличчі.
Багато людей прийшло, щоб провести старенького в останню путь й усі між собою перешіптувалися: «Не витримали одне без одного. Тепер «там» будуть подружжям. От що воно таке справжнє кохання».
Чи вірите ви, що таке кохання дійсно існує й від туги за коханою людиною можна самого себе зі світу звести?
