Після важкого робочого дня, я як завжди взяла свою сумочку, накинула плаща та побігла на автобусну зупинку. Там якраз зупинився потрібний мені номер, я ще й добігала. Заскакую я в маршрутку, починаю шукати у сумочці гаманець, щоб дістати купюру та розрахуватися та розумію, що залишила його на роботі. Я подумала, можливо у кишенях є хоч якісь копійки – та і там було пусто.
Що ж мені робити тепер і як оплатити вартість проїзду?
Боже, як же мені соромно! Ще й водій постійно поглядає у дзеркало заднього виду і говорить: «Прошу всіх, хто зайшов оплатити за проїзд». Я продовжую шукати по всіх закутках сумочки хоч якусь гривню, та все намарно. Раптом у мою руку попадає молочна шоколадка, яку мені подарувала зранку співробітниця з нагоди мого дня ангела. Як же добре, що я її кинула до сумочки зранку.
І тут мене осінило, я вирішила оплатити проїзд не грошима, яких у мене не було, а … шоколадкою. Я передала її чоловіком, який стояв попереду мене зі словами: «Передайте водію, будь-ласка!». Звичайно ж всі, до кого вона потрапляла в рук починали голосно та заразно сміятися.
Нарешті моя шоколадка опинилася у руках водія. Він був шокований, що це не гроші, але зовсім не злий, а навпаки. Він вирішив підняти настрій абсолютно кожному, хто їхав його рейсом, тому передав мені здачу. Уявляєте?! До мене повернулися три шоколадні цукерки та дві карамельні.
