Відчув себе чужим у квартирі та сім’ї власного сина. Стало навіть соромно за те, що приїхав у гості

Мій син одразу після школи пішов до армії, потім вступив до університету, знайшов роботу й затримався у столиці. До рідного міста він навідувався не часто. Його й не важко зрозуміти. Містечко по трохи вимирає. Молодь все більше у пошуках престижної роботи втікає до більших міст. Років десять тому я залишився сам. Дружина раптово померла від серцевого завалу. Так й не дочекалася онуків.

Син одружився років з шість тому. Та й то лише тому, що його дівчина завагітніла й на цьому настояли її батьки. А то так би й досі жили цивільним шлюбом. Наче й родина, а наче й ні. Невістка народила одразу близнюків. Через місяць вони разом приїхали мені їх показати. Погостили кілька днів й повернулися до столиці. Робота та швидкий темп міського життя не дають довго відпочити. З того часу я їх й не бачив. Розмовляємо лише раз на тиждень телефоном.

Та місяць тому я твердо вирішив, що обов’язково поїду їх провідати на день народження сина. Зібрав трошки грошей, підготував для дітей та онуків гостинці. До міста мене підкинув знайомий. Він точнісінько так само, як і я їхав до сина, який мешкав у гуртожитку. Місто мене просто вразило. Востаннє я був у Києві ще за молодості. Та й то лише проїздом кілька годин. А зараз місто було не впізнати. Купа автомобілів, люди постійно кудись біжать. Немає навіть часу зупинитися та помилуватися містом. Як і домовлялися син зустрів мене на станції метро. Допоміг донести сумку з речами до автомобіля.

Мешкали вони у новій багатоповерхівці. Елітний район. Навіть у двір пускають лише за перепустками та на запрошення. Вдома ще нікого не було. Його дружина ще була на роботі, а діти у дитячому садочку. Син також показав мені де що знаходиться й швидко побіг. Мовляв, що обід вже закінчується. Після шумного міста спокій пустого помешкання здався мені просто раєм. Ледь увімкнувши телевізор я почав дивитися кіно та й так й задрімав у кріслі.

Прокинувся я від дитячої балаканини. В коридорі вже роздягалися діти та онуки. Я радісно пішов їх зустрічати. Невістка скромно привіталася зі мною та наказала дітям мене обійняти. А вони наче до чужого боялися до мене підійти. Та й не варто їх винити, вони не часто бачили дідуся. Праву трошки налагодили подарунки, які я дістав з сумки.

Для нас з сином я привіз пляшку домашнього вина. Спеціально готував його ще влітку. Я очікував на гарну вечерю та посиденьки за столом, а отримав шматок піци, яку діти принесли з собою та кружку чаю. Син відмовився від вина. Ще не було й дев’яти, як вони всі порозходилися по своїх кімнатах. Я відчув себе наче покинуте цуценя. А коли прокинувся, то нікого вже не було. Наступний день пройшов точнісінько так само, з тією лише різницею, що замість піци були якісь японські кульки з рису. Ні порозмовляти, ні посидіти по людську ніхто не хотів.

Вночі я твердо вирішив, що більше не можна так залишатися. Дітям було абсолютно все одно чи є я, чи мене не має. Поки вони ще спали я зібрав речі та пішов на вокзал. Не здивувало мене що мою відсутність вони помітили лише ввечері. Коли повернувся додому, то навіть не знав, що й розповісти сусідам. Довелося вигадувати про те, яке тепле приймання мені влаштували.

Оцініть статтю
Дюшес
Відчув себе чужим у квартирі та сім’ї власного сина. Стало навіть соромно за те, що приїхав у гості