Марія Іванівна вже тривалий період на пенсії. Хоча сили ще є, коли б не ноги. А так жити можна. Ще б пенсія була трохи більшою. Та ба! Яка вже є. Якось дає вона собі раду.
Змолоду звикла до активного життя. От і зараз займається фінською ходьбою. А ще стежить за харчуванням. Не їсть всяких сурогатів. Надає перевагу натуральній їжі.
Тому має ще в селі трохи городу, де вирощує для себе бурячок, моркву, кілька відер картоплі. А ще там є яблуня і вишня, які її підгодовують своїми плодами. А на грядках добре вона спину свою розробляє.
Копієчки складає на «білий день», бо розраховувати нема більше на кого. У неділеньку поспішає в церкву. Біля воріт зустріла жебрака з простягнутою рукою. Вигляд у нього був зовсім бідацький. Жаль старенькій стало його. Хоч на вигляд він не був старим. Але Марія Іванівна вирішила віддати свою десятину від пенсії. Так у Божих законах написано.
Вийняла вузлика, пошерхлими пальцями відрахувала кілька купюр, поставила в капелюх і попрямувала своєю дорогою. За кілька кроків її зупинили журналісти і розкрили їй правду.
Жебрак, якому вона подала милостиню, це переодягнений юнак для журналістського дослідження. Насправді за кілька годин вона перша подала таку щедру милостиню. Інші, більш, можливо, заможніші, проходили повз нього без зупинки. Тому їй за умовами експерименту належиться дорога путівка в один з найкращих санаторіїв України. Це вже на її вибір. А також тисяча гривень.
Старенька зітхнула на повні груди, усміхнулася і сказала, що її найкращий санаторій – це город у селі. У молоді роки вона ніколи не їздила в санаторії, то тепер її туди і не тягне. А от від грошей вона не відмовиться, бо он зуби треба підтягнути.
Журналісти подякували Марії Іванівні за участь в експерименті і вручили їй тисячу гривень, плюс повернули суму, яку вона пожертвувала.
