Сьогодні я пишу цей щоденник, щоб розібратися в собі. Двадцять років у моєму серці трималася образа. Усе це час мама повторювала одне й те саме: батько нас покинув, зник безвісти, забув про мене. Востаннє я бачила його, коли мені було сім. Залишилися лише кілька старих світлин та невиразні спогади, що приносили біль. Я намагалася стерти його з пам’яті. Усе, що я знала, було від мами.
Вона розповідала, що батько пив, гуляв, і врешті-решт вона вигнала його з дому після чергової сварки. Казала, що він навіть не спробував повернутися – не дзвонив, не питав. Навіть коли прийшов на моє перше вересня, був п’яний, влаштував сцену й зник назавжди. Двадцять років я росла з гнівом, вірячи, що він просто обрав легке життя без нас.
Коли ми з Олегом почали готуватися до весілля, він раптом запитав:
— А ти батька запросиш?
Я зніяковіла:
— Навіть не знаю… Можливо, і хотіла би, але я не знаю, де він. Та й чи варто?
— Ти ж спілкуєшся з його сестрою? Запитай у тітки Марії. Гадаю, потім пожалкуєш, якщо не спробуєш.
Він мав рацію. Я поїхала до тітки Марії – єдиної з батькових родичів, з ким ще підтримувала зв’язок. Ми бачилися рідко, але завжди тепло спілкувалися. Мама її ненавиділа, казала: «Вона його виправдовує».
Тітка зустріла мене у халаті й здивовано подивилася.
— Що трапилося, Соломіє? Усе гаразд?
— Мені треба поговорити. Про тата…
Вона довго мовчала, потім важко зітхнула.
— Думала, з часом сама зрозумієш. Але, мабуть, настав час. Твій батько не був таким, як розповідала мати. Так, не святий. Але й не чудовисько. Він дійсно любив тебе. Просто… Твоя мати була нестерпно ревнивою. Він допоміг сусідці донести сумки – і за це його вигнали з дому. Вона кричала, заборонила йому підходити. А потім взагалі заявила, що ти не його дочка, хоча знала, що бреше. Він ходив під вікнами, стояв під дощем, сла́в подарунки – усе поверталося. Твоя мама знищила його. А тебе позбавила батька.
Я сиділа нерухомо, стискаючи кулаки. Усе в голові перевернулося. Виходить, я двадцять років жила в омані. Моя образа була побудована на брехні. Мама відрізала мене від батькової любові, не давши йому жодного шансу.
Коли я сказала їй, що хочу запросити батька на весілля, вона спалахнула, як сірник:
— Якщо зробиш це, можеш забути про мене! Або він, або я!
Я не відповіла. Вперше в житті я обрала саму себе. Мовчки.
У день весілля все було як у кіно: метушня, нерви, дощ за вікном. Парасолька десь зникла, водій сигналив, гості вже чекали у ЗАГСі. Я вибігла з під’їзду, спіткнувшись об піділ сукні – і раптом хтось розкрив парасольку над моєю головою.
Передіною стояв чоловік у темному плащі. Його обличчя здавалося знайомим, хоч і постарілим. Сиве волосся, добрі очі.
— Привіт, доню, — тихо промовив він.
Я заплакала. Все всередині стислося – наче тріснула пружина болю, напруги, туги.
— Привіт, тату…
— Вибач, що прийшов без запрошення. Марія сказала, що у тебе весілля.
— Дякую, що прийшов, — видихнула я.
— А мама…
— Я доросла. І сама вирішую, хто буде поруч у важливий день. Їдемо. Нас чекають.
Він мовчки кивнув і відчинив переді мною двері авто. У той момент я зрозуміла – це справді був мій найщасливіший день. День, коли я відпустила минуле… і вперше по-справжньому відчула, що я не сама.
