Ось переосмислена історія у українському культурному контексті:
Роман розчинив вікно й виліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя інколи нагадує кривуваті стежки у лісі – ніколи не знаєш, куди вони виведуть. Роман Шевченко навіть уявити не міг, що спочатку втратить, а потім знову знайде своє щастя.
Одружуватись він не квапився. Шукав рідну душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце різко єкнуло – вона. Без вагань підсів і познайомився. Виявилося, вони читали одні й ті самі книжки, дивились однакові фільми, обожнювали ковзанярські прогулянки, мріяли про міцну родину, діточок.
Все склалося, як і мріялось, тільки дітей у них не було. Олена ходила по лікарях, лікувалась, їздила навіть по святих місцях, але не втрачала надії. Одного дня здалося, що вагітність настала. До лікарні не поспішала, чекала, аби переконатись. Лише коли живіт почав рости, пішла на консультацію.
Виявилось – це не довгоочікувана дитина, а пухлина. Кожного разу, приводячи Олену до онкодиспансеру, Роман бачив застиглі погляди хворих, немов вони прислухались до власного тіла. Незабаром такий самий погляв з’явився і в Олени.
Роман не відходив від дружини ані на крок. Спочатку взяв відпустку, потім – за свій рахунок, згодом лікарка з поліклініки пішла назустріч і виписала йому лікарняний. Але начальник викликав його й заявив: або повертається на роботу, або звільняється. Роман написав заяву.
Цілими днями доглядав за дружиною. Тримав за руку, коли їй почало бракувати повітря, молив Бога, щоб не розлучав їх, забрав його разом із нею.
Ніщо не допомогло. Через три місяці Олени не стало.
Після похорону Роман повернувся у порожню квартиру. Олениний халат вже місяць висів на спинці крісла. Він сподівався, що вона встане та одягне його. В прихожій стояли її черевики, висіла кожуханка, куплена минулої весни з гарною знижкою. Куди не глянь – усе нагадувало про Олену, кохану та єдину, яка пішла так рано.
Роман втулився у подушку, де ще пахло дружиною, і заридав. Потім сходив до магазину й купив дві пляшки горілки. Вранці ледь підвівся з ліжка. Боль, яка вчора ввечері на мить відступила, знову накрила з подвоєною силою. Вилив недопиту горілку у раковину. Хоч яка різниця, що з ним буде? Без Олени він не хотів жити.
Удень ще якось вдавалось відволіктись, а от ночами туга не давала спокою. Одного разу він стояв біля вікна й дивився на нічне місто. Що його тут тримає? Квартира? Хай їй грома! Ні роботи, ні дружини, ні дітей. Роман відчинив вікно й виліз на підвіконня. Чорніючий асфальт внизу вабив і лякав. Четвертий поверх – не так вже й високо. А якщо не розіб’ється на смерть?
У двері подзвонили. На мить Роман глянув углиб, а потім зістрибнув і піш відчиняти. На порозі стояла сусідка.
— Бачу, теж безсонням мучишся. Зайшла перевірити, чи живий. Чомусь тихо в тебе. А звідки протяг? Вікно відчинив? Не задумав часом чого? — вона пильно вдивлялась у його обличчя.
— Просто провітрюю, — спокійно відповів він.
— Ну гаразд. Дивись у мене, нічого дурного не роби. Вистрибнеш у вікно – ніколи вже Олену не побачиш. Великий гріх – самому себе позбавляти життя. Бог не дозволить вам бути разом у Царстві Небесному.
— Усе гаразд, тітонько Маріє.
Роман ледь випровадив її. Але бажання стрибати зникло. Він теж чув, що гріх самогубства не прощається.
Ніч промучився, думав. А зрання накидав у сумку речі й узяв фотографію, де вони з Оленою назавжди лишились удвох. Грошей не залишилось – все пішло на лікування. Погляд зачепився за халат на кріслі. Відвернувся й вийшов. Зачинив квартиру й подзвонив сусідці.
— Куди збираєшся? — спитала вона, помітивши сумку.
— До матері. Не можу тут більше. Зп’янію.
— І правильно. Надовго? — Сусідка примружила очі.
— Не знаю. Присмотрите за квартирою. — Роман простягнув їй ключі. — Номер у вас є, дзвоніть, якщо що.
Сів у машину, зібравшись із думками. Завів двигун і виїхав. На трасі втопив педаль газу і рвонув вперед. Зненацька промайнула думка – відпустити кермо… Але тоді могли загинути невинні люди.
Проїхав двісті кілометрів на одному диханні, вперше за останні місяці відчув себе вільно. Рідне село вразило брудними вуличками. Зазвичай приїздив сюди влітку, коли листя приховувало недоліки. А тепер бачив весняну розмоклу безладність.
Ось і будинок. Роман зупинився перед палісадником. Калитка скрипнула. На ґанок вибігла мати, впізнала сина й кинулась до нього.
— Сину, Романечку! Як так? Навіть не попередив. Ти сам?
Він обійняв її, вдихнуВін притиснув матір до грудей, і раптом зрозумів — життя не закінчилося, воно просто чекало, коли він буде готовий почати знову.
