У пошлодзвін минулого: трагедія Оксани Миколаївни
Оксана Миколаївна стояла перед пошарпаними дверими під’їзду, стискуючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Залісся здавалася чужою, ніби з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона покинула його — маленького хлопчика з непокірним чубчи-ком. Тепер йому вже тридцять п’ять…
— Дурниця, — прошепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. — Просто безнадійна дурниця…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабулі, перебираючи плітки. Одна з них гукнула:
— А ви до кого, голубко?
— До Ярослава… Ярослава Олеговича, — голос Оксани здригнувся, ім’я сина пролунало, як відлуння з минулого.
— До Ярика? — оживилася бабуля. — Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Оксана мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шіст років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи в його пам’яті лишився лише розмитий образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці інакше й бути не може… Оксана підняла руку до дзвінка, але пальці зрадничо задрижали. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася униз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Ярославе. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Оксана повернулася до машини й просидОксана сиділа там до ночі, дивлячись на під’їзд, де світилося лише одне вікно — його вікно, і серце стискалося від болю, ніби хтось наступив на суху гілку.
