Давно це було… Спогад про минуле: трагедія Оксани Миколаївни
Оксана Миколаївна стояла перед обшарпаними дверима під’їзду, стискаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Залісся здавалася чужою, немов із іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона покинула його — маленького хлопчика з непослушною чуприкою. Тепер йому тридцять п’ять…
— Дурість, — шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. — Просто безнадійна дурість…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, перебираючи плітки. Одна з них окликнула:
— А ви до кого, голубко?
— До Богдана… Богдана Олеговича, — голос Оксани здригнувся, ім’я сина прозвучало немов відлуння з минулого.
— До Богданчика? — оживилася бабуся. — Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Оксана мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи в його пам’яті лишився лише невиразний образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці йнакше бути не може… Оксана підняла руку до дзвінка, але пальці зрадничо задрижали. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Богдане. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Оксана повернулася до машини і просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем — вилитий батько. Це він. А ось молода жінка із пакетами з магазину — мабуть, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олег, її колишній чоловік.
— Навіщо ти приїхала? — його голос, такий знайомий, звучав втомлено і холодно.
— Олеже…
— Не починай. Просто скажи — навіщо?
— Я хочу побачити сина, — голос Оксани зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
— Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — його голос став тихішим, але твердішим. — Де ти була, коли він хворів? Коли в школі його чіплялися? Коли він поступав до інституту? Де ти була всі ці роки?
Оксана мовчала. Що тут скажеш?
— Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твій папірець, — додав Олег. — Їдь, Оксано. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки у трубці різанули по серцю. Оксана сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Богдан, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його, наспівуючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Зачекала, поки Олег поїде на роботу, і пішла за ним. Припаркувалася біля його офісу, увійшла слідом. Він не змінився — та сама пряма постава, той самий уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
— Я просив тебе їхати, — кинув він, побачивши її.
— Олеже, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
— Що пояснити? — він скривився, ніби від болю. — Як ти пішла до іншого чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
— Я не забувала! — сльози хлинули з очей. — Я кожен день думала про нього!
— Думала? — він гірко усміхнувся. — А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти — думала.
Оксана пВона більше ніколи не поверталася до того міста, але кожного вечора, дивлячись на зірки, шепотіла його ім’я, наче сподіваючись, що воно долетить до нього разом з вітром.
