**Забудь про неї, хлопче**
Ранньою недільною зорею Андрія розбудив дзвінок. У сонній млості він схопив телефон, бездумно вдивляючись у темний екран. Та раптом знову загудів дзвінок у двері. Він підскочив, накинув одяг і кинувся відчиняти. Усе ж відомо — коли рано-раненько так наполегливо дзвонять, це не просто так.
— Привіт! Довго спатимеш? Чого завис? Не радий другу? — На порозі стояв інститутський товариш Колюка Москалюк. — Увійти можна?
— Колюка?! Якими судьбами? — Андрій міцно обняв друга й потягнув у хату. — І навіть не попередив, лиха година. Як ти мене знайшов?
— До твоєї матері заходив, вона й дала адресу. Розповіла, що ти розлучився й звалив сюди. Я проїздом. Навмисне квитки так узяв, щоб тебе побачити. Показуй, куди йти.
— Давай на кухню, а я миттю уміюся. Чайник постав! — гукнув він, зачиняючись у ванній.
Коли Андрій зайшов до кухні, на столі вже стояла пляшка червоного вина, а Колюка нарізав сир.
— Вибач, вирішив трохи панувати. Холодильник у тебе пустий. Голодуєш? На те й друзі, щоб ти не здох з голоду, — поучаючи промовив Колюка, акуратно складаючи бутерброди.
— Вино? Вранці? — Андрій розвернув пляшку етикеткою до себе.
— А хто нам завадить? Це так, для розмови легшої.
Випили, закусили бутерами та яєшнею. І згадували, згадували…
Микола ще в інституті вдало одружився.
— Тесть від справ відійшов, то я тепер керую будівельною фіірмою. Так, заздри. Старший син школу закінчує, молодший — у сьомому класі. От тобі й життя вдалось, — хвалився Микола. — А про тебе я вже чув. Ти так і не знайшов свою Ассоль?
— Пам’ятаєш? Ні, не знайшов.
— Тільки не кажи, що живеш сам. — Микола закинув у рота останній шматок бутера.
— Із сином. Він до Оленки на день народження поїхав. Вчора дзвонив, скоро повернеться.
Тоді друзі відмовляли Андрія одружуватись з Оленкою. Та він уперся. Все тому, що вона нагадувала йому Ганну, ту саму Ассоль, як вони її називали. Її син зразу почав називати Андрія татом. І він прив’язався до хлопця. Та шлюб не протримався довго.
Оленка майже одразу вийшла заміж знову. Із новим вітчимом у Славка не склалося. Він часто тікав до Андрія. Оленка звинувачувала колишнього, що навмисне переманяє хлопця до себе. Андрію набридли ці суперечки, і він переїхав до Львова.
— Славко що літо жив у мене. Оленка народила, і їй було не до нього. А після школи й зовсім до мене перебрався, — ділився Андрій.
— Круто. Санта-Барбара відпочиває. — Колюка розлив залишки вина.
— Та ні, усе вже налагодилось. — Чоловіки випили.
— А я сподівався, що ти все ж знайдеш її. Така любов була… — Колюка зітхнув.
Андрій мовчав. Останнім часом він рідко згадував ту любов, але от приїхав Колюка — і знову розворушив спогади.
На вокзалі пообіцяли не губитись. Андрій повернувся додому, дістав старий альбом і знайшов фотографію Ганни. Він жадно вдивлявся в неї, мимоволі повертаючись у ті далекі дні…
***
Колюка випросив у батька стару іномарку, і троє друзів вирушили на південь, до родичів Федька. До сесії ще далеко — чому б не відпочити?
В Криму якраз збирався урожай персиків, винограду, інжиру… Хлопцям запропонували підзаробити. Деньги завжди до речі, особливо студентам. Зранку вони збирали фрукти, а коли спека ставала нестерпною — бігли до прохолодного моря.
Там вони й побачили Ганну. Вона сиділа на березі й наполегливо дивилась у далечінь.
— Ассоль чекає свого Грея, — пожартував Колюка.
З його легкої руки її так і прозвали. Друзі вже давно зустрічались із дівчатами, лише в Андрія не було серйозних стосунків.
Колюка з Федьком із реготом кинулись у море й попливли геть. А Андрій підійшов до дівчини.
— Ви корабель з алими вітрилами чекаєте? — жартівливо спитав він.
Дівчина підвела на нього очі. У них було стільки болю й нудьги, що Андрій знітився. Вона знову відвернулась до моря. Він сів поруч, обхопивши руками коліна. Здавалось, вона навіть не помітила.
— Ви чуєте? — спитав Андрій, прислухаючись до шепоту хвиль.
— Море розмовляє, — відповіла дівчина.
Андрій здивовано глянув на неї. Вона вголос сказала те, про що він думав. Так вони й сиділи, мовчали й слухали прибій. Хлопці накупались і махали Андрію, кликали його. Він нехотя встав, відтрусив шорти.
— Мені час. Завтра побачимось? О цьому ж часВін глянув на зоряне небо, де одна зірка раптом спахнула яскраво, ніби в останній раз, і зрозумів, що справжню любов не забувають — вона просто чекає свого часу.
