**Фенікс**
Оксана увійшла до офісу, ледве помітно кивнула охоронцю й пройшла повз ліфт до сходів. На п’ятий поверх вона завжди піднімалася пішки. Тричі на тиждень ходила до спортзалу, частіше не вистачало часу. Навіть у свою квартиру на п’ятнадцятому поверсі часто йшла сходами, якщо наприкінці робочого дня залишалися сили.
Її підбої, які чітко відбивали ритм по плитці холу, незабаром затихли в глибині сходового прольоту, ніби вона злетіла вгору. За її спиною шепотіли — відьма, стерва, королева. У свої тридцять шість вона виглядала на десять років молодшою. Справжній вік видавали очі — розумні, що вміють оцінювати, очі жінки, яка багато пережила. Одягалася ділово та строго, вмілий макіяж підкреслював природню красу.
— Хто це? — запитав у охоронця підійшовший молодий чоловік. Той оглянув його пильним поглядом.
— Директор аудиторської компанії «Фенікс», — із повагою сказав трохи повноватий чоловік середніх років.
Жінка вже давно зникла, але в холлі ще віяв аромат її парфумів.
— Не заміжня? — спитав молодий чоловік, пробігаючи поглядом по навігаційній схемі бізнес-центру в пошуках офісу «Фенікса».
— Вам що потрібно, молодому? — Охоронець уже дивився на нього з підозрою.
— Я прийшов на співбесіду до «Омеги».
— Як прізвище? — Охоронець набирав номер по внутрішньому телефону.
Молодий чоловік назвався.
— Проходьте. Сьомий поверх, офіс сімсот сімнадцять, — відповів охоронець.
***
Дмитро пішов до ліфтів, відчуваючи, що охоронець стежить за ним. Він запам’ятав, що «Фенікс» знаходиться на п’ятому поверсі. Тому, доїхавши до сьомого, спустився сходами на п’ятий. Одразу побачив велику вивіску червоними літерами над скляними дверима: «Аудиторська компанія «Фенікс» — і зайшов. Його зупинила попереджальна посмішка молодої дівчини за стійкою.
— Добрий день. Чим можу допомогти? — привітала вона.
— Добрий день. Директор на місці? — Дмитро запитав так, ніби бував тут не раз.
— Так. Ви записані? На який час? — дівчина відкрила журнал.
— Ні. Але я хотів би зустрітися з нею.
— Боюся, без запису вона вас не прийме. На який день записати? — дівчина взяла ручку, не перестаючи усміхатися.
У цей момент почувся стук підборів, і Дмитро побачив ефектну жінку, яка йшла до них коридором. Він зібрався, як хижак перед атакою.
— Оксано Петрівно, до вас відвідувач, але без запису, — повідомила дівчина.
— Бачите, я прийшов на співбесіду до «Омеги». Вирішив спробувати щастя й у вас, — чесно зізнався Дмитро, з смутним виглядом провинився школяра.
Оксана Петрівна окинула його проникливим, швидким поглядом.
— У вас економічна освіта? — Голос у неї виявився низьким і приємним.
— Ні, юридична, — Дмитро вклав у посмішку все своє чарівництво.
— Що ж, я слухаю вас. Ходімо, — вона першою пішла назад тим же коридором.
Він ішов за нею, оцінюючи струнку фігуру в сірому піджаку й вузькій спідниці до середини коліна, красиві ноги, які здавалися ще довшими завдяки високим шпилькам, вдихаючи аромат дорогих парфумів.
— Марічко, десять хвилин мене ні з ким не з’єднуй, — сказала вона миловидній молоденькій секретарці в приймальні й відкрила дубові двері.
— Заходьте.
Товстий м’який килим заглушував стук кроків. Оксана Петрівна сіла на своє місце за довгим полірованим столом. Поглядом вказала на стільці вздовж нього.
— На яку посаду ви розраховуєте?
— Не знаю, — зізнався Дмитро й усміхнувся, вибачаючись.
— Гадаю, вам краще повернутися до юридичної компанії «Омега», — холодно сказала Оксана.
— Якщо чесно, я ніколи не працював у аудиторській фірмі. Але мені потрібна робота, я швидко вчуся. Дайте мені шанс. Хочу спробувати, — сказав він із запалом.
Оксана знову уважно подивилася на нього.
— Один із наших найстаріших співробітників йде на пенсію. За два тижні він вас ознайомить із роботоЙого очі блиснули хижим вогнем, коли він усвідомив, що тепер нарешті зможе підібратися до своєї здобичі — до її компанії, її грошей, і навіть до неї самої.
