Марія Степанівна любила дві речі у цьому житті: себе — беззастережно, і свого сина Дмитрика — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Дмитрик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний всесвіт. З пелюшок він отримував усе найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише на вітринах, одяг «як у князя», та різні делікатеси.
Дмитрика водили на усі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Дмитрчику!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Дмитрик, треба віддати йому належне, демонстрував завидну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися — немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Мурчиху, яка одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Марія Степанівна лише зітхала: «Ну що вдієш, вдасться!»
Дмитрик виріс. Витягнувся в такого ледаря, з вічно сонними очима та руками, що ніколи не знали мозолів. І ось перед Марією Степанівною постала нова священна місія: захистити Сонце від посягань. Від дівчат. Особливо — від «негідних». До її особистого рейтингу «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), авто (іномарка, не старше трьох років) та батьки (обов’язково заможні, з положенням). Дмитро, звиклий, що мама знає краще, слухняно відганяв одну за одною. «Ну що ти, Дмитро, у неї ж батько — звичайний інженер!» або «Уяви, вона їздить на метро! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Допоки одного разу у Палаці культури, куди Дмитра занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олесею. Олеся несла стопку книг, і вони розсипалися. Дмитро, спонуканий рідкісним поривом, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекарем. Жила у скромній «однушці» на околиці, яка дісталася від бабусі. Автомобіля не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма параметрами Марії Степанівни — катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Дмитро, уперше у житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.
Марія Степанівна зустріла наречену, як генерал — ворожого розвідника. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, нОлеся терпіла, мовчала, поки одного вечора Дмитро, побачивши, як його мати навмисно проливає суп, який готувала Олеся, раптом усміхнувся і сказав: «Мамо, тепер ти сама можеш його з’їсти — особисто, у своїй кімнаті в пансіонаті “Сонячний затишок”».
