**Сьогодні, 28 листопада.**
Я не живу. Я доживаю.
Сімдесят два роки, однушка на околиці Вінниці, пенсія, якої до двадцятого числа лишаються копійки. І тиша.
Півроку тому Петро пішов. Не до іншої — пішов взагалі. Тихо, уві сні, навіть не схропнув. Я прокинулася вранці, а він уже холодний. І рука його лежала на краю ліжка так, ніби хотів дотягнутися й не встиг.
Донька Соломія примчала зі Львова на похорон, пробула три дні, лишила на холодильнику таблетки від тиску й помчала, кинувши наостанок: «Мамо, телефонуй, якщо що». Я не телефонувала. А Соломія телефонувала. Раз на два тижні, рівно по таймеру.
— Мамо, як ти?
— Нормально.
— Ну й добре. Цілую.
Ось і вся розмова. Весь зв’язок. Весь сенс.
Я ходила в магазин. В аптеку. Іноді в поліклініку, де мені міряли тиск і казали «менше нервуйте». Я не нервувала. Я взагалі нічого не відчувала. Як меблі. Як той старий шафа в передпокої, який Петро все збирався викинути, та так і не викинув.
Того дня, звичайного, листопадового, з низьким небом і дрібним дощем, я поверталася з поліклініки. Тиск знову підскочив. Лікарка похитала головою, виписала чергову папірець. Я сунула рецепт у кишеню й навіть не подивилася.
Біля сміттєвих баків щось ворухнулося.
Кішка. Худа, триколірна, з рваним вухом. Сиділа прямо на мокрому асфальті й дивилася на мене. Не жалібно, ні. Не просяче. А якось… оцінювально. Ніби прикидала: та сама чи не та?
Я пройшла повз.
Кішка підвелася й пішла слідом. Мовчки. Не нявкнула, не забігла вперед, просто йшла за три кроки позаду, як тінь.
Я обернулася біля під’їзду.
— Відчепися від мене.
Кішка сіла. Кліпнула. І лишилася сидіти.
Я піднялася на свій третій поверх, зачинила двері, ввімкнула чайник. Постояла біля вікна — внизу, на лавочці біля під’їзду, сиділа та сама кішка.
Божевільна якась кішка.
Уранці я відчинила двері й мало не спіткнулася. На килимку, згорнувшись калачиком, спала та сама кішка. Як добралася на третій поверх — незрозуміло. Але лежала так, ніби саме тут їй і належить бути.
— Ну і що мені з тобою робити? — спитала я.
Кішка відкрила одне око. І знову закрила.
Ніби відповідь була очевидною.
Я її не впустила. Ну, точніше, я так вважала.
Просто винесла блюдце з молоком. Просто лишила двері прочиненими, бо душно, листопад, а батареї шпарять як божевільні. І кішка просто увійшла.
Я стояла в коридорі й дивилася, як ця худа нахабна морда обнюхує куток передпокою. Потім кухню. Потім кімнату. І раптом завмерла.
Крісло Петра. Старе, продавлене, з витертими підлокітниками. Те саме, в якому він сидів щовечора, клацав пультом і казав: «Оксано, ну глянь, що виробляють». Я півроку обходила це крісло по дузі. Не могла ні сісти в нього, ні викинути. Воно стояло як пам’ятник. Як діра в кімнаті.
Кішка стрибнула. Покрутилася на вм’ятині й лягла. Згорнулася клубком, закрила носа хвостом.
І замуркотіла.
У мене затремтіли губи. Я хотіла крикнути: «А ну злізь!» Але горло стислося, і замість крику вийшло щось сипле, нерозбірливе. Я сіла на диван і довго дивилася, як кішка спить у кріслі мого чоловіка.
— Переночуєш, — сказала я хрипко. — Завтра виставлю.
Завтра я не виставила. І післязавтра теж. Кішка лишилася.
Я назвала її Лада.
— Ладо, іди їсти, — казала я, ставлячи на підлогу блюдце.
Лада їла. І дивилася на мене знизу вгору тим самим поглядом. Оцінювальним. Спокійним. Поглядом того, хто знає щось, чого ти ще не зрозумів.
За тиждень я купила корм. Найдешевший, у жовтій пачці, по акції. Стояла в зоомагазині й почувалася ідіоткою. Продавчиня, дівчина років двадцяти, з рожевими нігтями, спитала:
— Яка порода?
— Безпородна. Нав’язалася, — буркнула я й вийшла, не попрощавшись.
Потім купила лоток. Потім миску. Нормальну, керамічну, бо з блюдця Лада вічно проливала повз. Потім кігтеточку за двісті гривень, бо кішка почала дерти куток дивана, а диван — єдине, що в мене було в пристойному стані.
«Тимчасово, — повторювала я собі. — Усе це тимчасово».
Але життя вже змінювалося. Непомітно, нишком, як вода точить камінь.
Раніше я прокидалася о дев’ятій, лежала, дивлячись у стелю. Тепер — о сьомій тридцять Лада сідала біля подушки, дивилася в обличчя й мовчала. Не нявкала. Просто сиділа й чекала. І від цього мовчазного очікування було неможливо не встати.
Я вставала. Ішла на кухню. Насипала корм. Вмикала чайник. І раптом виявляла, що вже десять хвилин стою біля вікна й дивлюся на двір. Просто так. Не думаючи про тиск, не думаючи про пенсію, не думаючи про Петра.
Вечорами стало ще цікавіше. Раніше я вмикала телевізор — не щоб дивитися, а щоб не було цієї мертвої тиші. Голоси з екрана заповнювали порожнечу, і здавалося, що ти не сама. Тепер Лада лягала поряд на дивані, біля стегна, і муркотіла. Тихо, рівно, як моторчик. І я вперше за півроку вимкнула телевізор.
Тиша виявилася не страшною. Тиша з муркотінням — це зовсім інша тиша.
Я зловила себе на тому, що розмовляю з кішкою. Не сюсюкаю, ні, я взагалі не вміла сюсюкати, навіть із Соломією в дитинстві. Просто говорила. Як з людиною.
— Знову тиск сто шістдесят. Лікарка оця, Тамара Сергіївна, дивиться як на небіжчицю. А я, може, ще поживу. На зло всім поживу.
Лада кліпала.
— Соломія телефонувала. Знову своє: «Мамо, як ти?» А як я? Ніяк. Хоча… раніше — ніяк. А зараз… зараз не знаю.
Кішка терлася головою об долоню. І я замовкала, бо в горлі знову ставало тісно.
Сусідка Тамара Павлівна зазирнула на чай, побачила Ладу й сплеснула руками:
— Оксано! Ти ж казала — нізащо, ніколи!
— Я й зараз кажу — це тимчасово.
— Ага, тимчасово, — усміхнулася Тамара Павлівна, дивлячись, як кішка треться об мої ноги. — У тебе корм у трьох місцях стоїть, миска керамічна й кігтеточка. Дуже тимчасово.
Я відвернулася до вікна, щоб Тамара не побачила, що я усміхаюся. Вперше за півроку.
Потім зателефонувала Соломія. Я сама не зрозуміла, навіщо розповіла про кішку. Вирвалося. Може, хотіла поділитися — вперше за довгий час у мене було чим ділитися.
— Кішку підібрала? — перепитала Соломія. — Ну, хоч якесь заняття, мамо.
Якесь заняття.
Я поклала трубку й відчула злість. Справжню, гарячу, живу. Не образу — образа була звичною, ватною, безформною. А злість. Ту, від якої хочеться стукнути кулаком по столу й сказати: «Ти хоч розумієш?!»
У грудні все посипалося.
Лада стала їсти менше. Спочатку я не помітила — ну, не доїла, буває. Потім не доторкнулася зовсім. Миска стояла повна зранку до вечора, і корм засихав коричневою кіркою. Лада лежала в кріслі Петра й майже не рухалася. Тільки дихала — часто, дрібно, ніби повітря не вистачало.
— Гей, — я присіла навпочіпки, зазирнула кішці в очі. — Ти чого це?
Лада кліпнула. І відвернула морду до стіни.
У мене всередині щось обірвалося.
Я ніколи не була у ветеринара. Петро в дитинстві тримав собаку, а я — ні, жодного разу, я взагалі не розуміла людей, які тягають тварин по лікарях, витрачають гроші, нерви. «У людей-то на лікування не вистачає», — казала я раніше. Ще зовсім не так давно казала.
А тепер стояла в передпокої з переноскою в руках. Переноску я купила вчора. Чотириста гривень на розпродажі — пластикова, з облізлими ґратами. Заштовхувала туди Ладу, а кішка не опиралася. Оце й було найстрашнішим. Раніше б вона дряпалася, звивалася, шипіла, а тут лежала ганчіркою й дивилася.
Ветклініка «Айболит» на Лівому березі. Маленька, тісна, пахне ліками й мокрою шерстю. Я сиділа на пластиковому стільці, притискаючи переноску до колін, і почувалася не у своїй тарілці. Навколо молоді відвідувачі, з породистими собаками, з пухнастими котами в дорогих сумках. А я — пенсіонерка в старому пальті, з облізлою переноскою, всередині якої лежала безпородна кішка з рваним вухом.
Лікар виявився молодим. Зовсім хлопчисько, років тридцяти, в окулярах і синьому халаті. Звали його Андрієм Ігоровичем, але він сам сказав: «Можна просто Андрію». Оглянув Ладу, помацав живіт і замовк. Обличчя змінилося.
— Що? — спитала я.
— Треба УЗД зробити.
Він зробив. Довго водив датчиком по животу Лади, клацав мишкою, хмурився. Потім повернувся до мене й заговорив обережно, як говорять із тими, кого шкода:
— У неї новоутворення. У черевній порожнині. Потрібна операція. Якщо не зробити — два-три місяці, може, трохи більше.
— Скільки буде коштувати? — спитала я.
— Двадцять вісім тисяч. З анестезією, з післяопераційним доглядом.
Я кивнула, взяла переноску й вийшла.
Двадцять вісім тисяч. Моя пенсія. Цілком. Без залишку.
Я сіла на лавку біля клініки. Грудень, холод собачий, пальці мерзнуть. Лада в переносці — тиха, нерухома, тільки очі блищать крізь ґрати. Дивиться. Не просить, не скаржиться, просто дивиться.
Я дістала телефон і зателефонувала Соломії. Гудок, другий, третій.
— Мамо, я на роботі, давай швидко.
— Соломіє, мені потрібна допомога. Кішці потрібна операція. Двадцять вісім тисяч.
Тиша. Потім зітхання. І голос, від якого мені стало холодніше, ніж від грудневого вітру:
— Мамо, ти серйозно зараз? Двадцять вісім тисяч на бездомну кішку?
— Вона не бездомна. Вона моя.
— Мамо. Це кішка. Просто кішка. Ну помре, візьмеш іншу. Їх он повний двір.
Я заплющила очі. Я раптом побачила ясно, як фотографію — Петра в кріслі. Як він перемикає канали й каже мені: «Оксано, ти ж найупертіша людина на землі. Якщо вирішиш, гори звернеш». Він це повторював так часто, що я злилася. А зараз віддала б усе, щоб почути ще раз.
— Мамо? Ти чуєш?
— Чую, — сказала я. — Дякую, Соломіє.
І повісила трубку.
Три дні я думала. Три дні — це багато, коли хтось поряд умирає.
Лада лежала в кріслі й танула. Як свічка. Їла по чайній ложці. Пила мало. Муркотіти перестала. Я сиділа поряд, на підлозі, на старому пледі, й гладила кішку по голові — легко, кінчиками пальців.
— Я ж сказала — ти моя. Моя і є.
На четвертий день я встала о шостій ранку. Одяглася. Пішла на пошту. Відстояла чергу за пенсією — три бабусі переді мною, всі зі своїми квитанціями, всі повільні, всі вічні.
Купюри лежали в кишені пальта, і я йшла вулицею, притискаючи руку до боку, ніби несла щось крихке. У якомусь сенсі так і було.
У ветклініці я поклала гроші на стійку. Руки тремтіли — від холоду чи від страху, я не розбирала.
— Я привезла кішку на операцію.
Андрій подивився на гроші, потім на мене, потім знову на гроші. Кивнув. Не став казати нічого зайвого. Тільки:
— Прогноз хороший. Якщо перенесе наркоз — усе буде нормально.
Якщо.
Я сіла в коридорі. Пластиковий стілець, біла стіна, запах антисептика.
Я намагалася згадати, коли востаннє отак чекала. Згадала. Двадцять років тому, в пологовому будинку. Соломія народжувала. Я сиділа в коридорі — точно так само, на стільці, притискаючи сумку до грудей і чекала. Тоді все закінчилося добре. Закричала дитина, і світ став іншим.
Двері відчинилися. Вийшла медсестра — молода, у зеленому, з втомленими очима.
— Ви господиня триколірної?
— Так, — сказала я й підвелася. Ноги затекли, коліна хруснули.
— Усе добре. Операція пройшла. Ваша кішка — боєць.
Я кивнула. Сказати нічого не змогла — горло перехопило. Я просто кивала й кивала, і медсестра торкнулася моєї руки:
— Гей, з вами все гаразд?
— Так. Так. Усе гаразд.
Ладу винесли — обкладену пелюшками, сонну, з вибритим животиком і тонким шовчиком. Я взяла переноску двома руками, притиснула до себе й пішла до виходу.
Вдома я вперше поклала кішку до себе на ліжко. На ту половину, де раніше спав Петро. Лада лежала на боці, дихала рівно, і шов на її животі рожевів тонкою ниткою. Я лягла поряд, поклала долоню на теплий котячий бік і прошепотіла:
— Ти моя.
Лада одужувала повільно. Першу добу лежала, їла по краплі, дивилася мутними очима. Потім почала підводити голову. А за тиждень сама дійшла до миски й з’їла все. Я стояла в дверях кухні й дивилася, як кішка вилизує керамічне дно, і думала: ось воно, щастя. Дурнувате, копійчане, на чотирьох лапах.
До лютого Лада стала колишньою. Носилася квартирою як шалена, скидала сільничку зі столу, точила кігті об кігтеточку — і тут же об диван, бо характер. Я лаялася, махала рушником, кричала: «Ну що за звір!».
Я сама жила майже на крупі й картоплі. Тамара Павлівна приносила через день то борщ у банці, то пакет з яблуками — «зайве, давай забирай». Я знала, що ніякого зайвого немає. Що Тамара сама лічить копійки. Але брала. Бо гордість — це добре, а їсти ж треба.
Наприкінці лютого зателефонувала Соломія.
— Мамо, перевір картку. Я перевела тобі. Двадцять вісім тисяч.
Я замовкла. Потім:
— Навіщо?
— Навіщо. — Пауза. Довга, важка. — Ти ж пенсію всю віддала за кішку. І мені не сказала. Тамара Павлівна зателефонувала.
— Тамара… — я заплющила очі.
— Мамо, я не повинна таке дізнаватися від сусідки.
Я мовчала. Не тому, що образилася — тому що не могла вибрати з тисячі слів хоча б одне правильне. І вибрала найпростіше:
— Приїжджай, Соломіє. Просто так. Просто приїжджай.
Тиша. Секунда, дві.
— Приїду, мамо. У суботу.
Я поклала трубку. Постояла. Потім опустилася в крісло Петра — вперше за весь цей час. Просто сіла. І нічого не сталося. Тільки вм’ятина на сидінні була мені трохи завелика.
Лада стрибнула на коліна, ткнулася лобом у долоню й замуркотіла — голосно, так, що вібрація віддавалася десь усередині.
За вікном ішов сніг. Я сиділа й милувалася. Не тому, що раніше не було снігу. А тому що раніше я цього не помічала.
