Відчепися від мене! Я тобі одруження не обіцяв! І взагалі, я не знаю, чия це дитина!
Може, вона взагалі не моя?
Тому йди собі куди схочеш, а я, мабуть, поїду, кинув, не дивлячись, Віктор, який був у їхньому селі по роботі, розгубленій Валентині.
Валя стояла, мов застигла, не вірила своїм вухам і очам. Невже це той Віктор, який ще вчора шепотів їй слова кохання, тримав її на руках? Той, хто називав її Валюшкою й клявся, що життя без неї не уявляє? Перед нею стояв чужий, насторожений і розлючений чоловік
Тиждень Валентина проплакала, махаючи Віктору услід назавжди. Але згадуючи свої 35 років, скромну зовнішність і розуміючи, що другого шансу на жіноче щастя може й не бути, вона вирішила буде мамою.
Вчасно з’явилася на світ дівчинка, голосна і сміхотлива. Назвала її Марічкою. Дитина росла спокійною, не дошкуляла мамі зайвими капризами.
Можливо, інстинктивно відчувала: скільки не кричи нічого не зміниш Валя наче дбала про доньку годувала, вдягала, купувала іграшки. Але щоб лишній раз дитину обійняти, притиснути до серця, погуляти разом цього не було зовсім. Маленька Марічка не раз тягнула рученята до мами, а та лиш відсувала її: то часу немає, то справ багато, то голова болить. Не пробудився у Валентини справжній материнський інстинкт.
Марічці було сім, коли сталася незвична подія Валя здибалася з чоловіком. Більше того привела його до себе додому! Все село тільки й говорило: «Оце Валька! Знову пристала невідомо до кого!»
Чоловік теж був не місцевим: Ігор, робочий на підсобних роботах, у їхнє сільпо підвозив та розвантажував товар разом із мешканцями. Відтоді завязалася між ними романтична історія.
Згодом Валя покликала Ігоря жити до себе. Сусіди шепотіли:
Привела в дім когось незрозумілого! Про Марічку, про дитину свою б подумала!
Та Валя не зважала, наче відчувала останній то шанс їй на щастя
Та з часом думка сільчан змінилася. Дім Валентини, що давно потребував чоловічої руки, перетворився: Ігор відремонтував ґанок, залатав дах, підняв повалені ворота. Кожного дня щось ладнав, і хата на очах оживала. Люди зверталися за допомогою, а він відказував:
Старим чи бідним допоможу й так, а іншим або грошима, або продуктами.
Із когось брав гривню, з когось буряки, яйця чи сметану. У Валі город був, а ось худоби не мала. З появою Ігоря в холодильнику завелися вершки і свіже молоко.
Руки Ігоря були золоті. І Валя змінилася біля нього: посвітлішала, помякшала, навіть до Марічки ласкавішою стала усміхається, у неї ямочки на щічках проявилися
Марічка тим часом виросла і вже до школи ходила. Одного разу сиділа вона на ґанку, спостерігала, як дядько Ігор щось лагодить, а тоді, граючись, забігла до подружки. Повернулась аж надвечір і остовпіла: серед двору красувалися гойдалки! Легенькі, гарні, вони хиталися під вітром і вабили до себе.
Це мені?! Дядю Ігорю, це ви зробили для мене? Гойдалки?! вигукнула з подивом Марічка.
Тобі, звісно ж тобі! Приймай роботу! вперше так відкрито і радісно розсміявся Ігор.
Задоволена Марічка сіла на гойдалку, розкочувалася аж до головокружіння, а вітер свистів у вухах щасливішої дитини не було в селі
Валя рано йшла на роботу, тому куховарити взявся теж Ігор. Сніданки, обіди, а які пироги й запіканки він готував! Саме він навчив Марічку чисто готувати і сервірувати стіл. Стільки талантів відкрилися в цьому мовчазному чоловікові
Зимою, коли день ставав коротшим, дядько Ігор завжди супроводжував Марічку до школи. Ніс її рюкзак, дорогою розповідав історії зі свого життя: як доглядав за хворою матірю, продав квартиру, аби рятувати її, і як рідний брат залишив його без житла.
Навчив Марічку ловити рибу. Влітку ходили удвох на річку до Сула, чекали на клювання, мовчки спостерігали за поплавками вчив її терпіння.
А серед літа Ігор купив їй перший у житті велосипед, сам навчив кататися. Обдерті коліна змащував зеленкою.
Ігорю, побіється ж дівчина! сварилася Валя.
Не біда. Має навчитися падати і підніматися, впевнено і просто відповідав він.
На Новий рік подарував справжні білі ковзани. Вечір вони провели разом за святковим столом, яким займався Ігор із Марічкою. Усі сміялися, цокалися келихами, куштували страви. А на ранок радісний крик:
Ковзани! Ой, у мене є справжні ковзани! Дякую, дякую! вигукувала вона, притискаючи обнову до грудей, щасливі сльозинки на щічках.
Вже опівдні з Ігорем вирушили до ставка. Ігор, розчищаючи сніг, терпляче вчив Марічку стояти на ковзанах, не раз ловлячи її за руку, поки навчилась впевнено триматися сама. Вона раділа та сміялась, а коли зійшли з льоду, обійняла його:
Дякую тобі за все, татку!
Ігор тихо плакав, щоб не помітила Скупі мужні сльози самі котилися зморшкуватою щокою.
Далі Марічка виросла, поїхала вчитися до Черкас. Було багато труднощів, як у всіх, але він завжди був поруч: привозив харчі, був на випускному, тримав торбу продуктів, аби голодною не була його кровинка.
Він вів її під вінець, стояв разом із зятем під вікнами пологового, чекаючи новин, няньчив онуків і любив їх так щиро, як рідкісний рідний дідусь.
Коли прийшла його година, пішов спокійно. На останньому прощанні Марічка разом із мамою стояла задумана, сипала грудочку землі на могилу й крізь сльози прошепотіла:
Прощавай, татусю Ти був найкращим батьком у світі. Я тебе завжди памятатиму
І залишився він у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як СПРАВЖНІЙ БАТЬКО… Бо батько це не той, хто народив, а хто виростив, розділив твій біль і щастя, хто був поруч…
Ось така правдива і зворушлива українська історія.
