**Відтінки щастя**
“О, привіт, друже!” промовив Ярослав, впускаючи в хату Івана друга з дитинства, що мешкав у місті.
“Здоров!” обійняв його Іван. Довгенько не бачились. Зі смерті моєї бабусі минуло чотири місяці, завжди збирався приїхати раніше, та не виходило. Ось взяв відпустку, вирішив у селі відпочити.
“Добре придумав. Поїдемо на рибалку до лісового озера, або на річку, памятаєш, як у дитинстві?” радісно говорив Ярослав.
Вони виросли разом, бігали селом, купалися у річці, вигадували шалені витівки, вчилися в одній школі. Іван завжди був жвавішим і винахідливішим, а Ярослав його підтримував.
“Ти сам? Де твоя дружина?” запитав Іван.
“Пішла до крамниці, зараз повернеться. Вона у мене справжня господиня смачно готує, годує мене, як на забій,” хвалився Ярослав своєю Олесею.
Одружилися вони шість років тому, але дітей поки не було. Олеся ходила до лікарів у райцентрі разом із чоловіком, але лікарі казали усе гаразд, треба чекати, буває й так.
Та Ярослав проявляв свою любов щедріше: піклувався, допомагав у всьому, не дозволяв піднімати важке. Селянки навіть заздрили їй хто з добротою, а хто й із чорною заздрістю.
“Олесі така удача! Ярослав майже на руках її носить, не пє, любить.”
Сама Олеся жила в своє задоволення: міняла наряди, вела господарство, лише іноді її охоплювала журба, коли дивилася на сусідських дітей. Працювала бухгалтером у сільраді.
Про дітей вони не говорили, але Ярослав часто думав:
“Народиться дитина ще більше зблизимося.” Він відчував у поведінці дружини невидимий холодок.
Олеся ж відчувала його любов, але іноді їй робилося душно від такої турботи.
“Добрий день,” почув Іван ніжний голос Олесі й обернувся.
Перед ним стояла жінка з чорною торбою в руках вона щой з крамниці. Ярослав підхопився, убрав торбу на кухню.
“Привіт,” усміхнувся Іван, мимоволі оглядаючи стрункі ноги Олесі та світлі кучері. “Я Іван, друг дитинства Ярослава.”
“Щось я не чула про такого друга від тебе,” звернулася вона до чоловіка.
“Він же у місті живе. Кілька місяців тому померла його бабуся, що жила на тому кінці села. Може, памятаєш бабусю Ганну? Ти ж не місцева, тому його не знаєш.”
“Так, памятаю. То це її онук? Іван і справді міський, після школи одразу виїхав.”
“Все вірно,” підтвердив Іван.
“Гаразд, Олесю, ми підемо пройтися, поки ти щось приготуєш,” сказав Ярослав, і вони вийшли.
Сьогодні вихідний, а з понеділка у Олесі відпустка. Початок вересня осень вступала в свої права: жовті листки кружляли у повітрі, павутинки миготіли на сонці.
Стол накрили у дворі під навісом. Не хотілося сидіти в хаті. Повернувшись, чоловік із другом сіли за стіл.
“Іване, як же я радий, що ти приїхав! Нарешті відпочинемо на рибалці. Приїжджай частіше! Росли разом, корів пасли з моїм дідом, в чужих садах за яблуками лазили, а тепер ти став міським.”
“Та годі вже! Народився ж тут, моя мала батьківщина тут,” похлопав він Ярослава по плечу.
Олеся дивилася на двох друзів, які згадували минуле, жартували, сміялися, і їй було щиро цікаво спостерігати за чоловічою дружбою. Згадавши про пиріг у печі, вона схопилася і незабаром повернулася з ним.
“Ну смакота! Ніколи такого пирога не їв,” захоплено сказав Іван. “Олесю, ти молодець!”
“Так, моя дружина дуже смачно готує,” хвалився Ярослав. “Ось годує”
Друзі сміялися, пили вино. Сиділи довго, вже стемніло, Олеся ввімкнула світло. Дивлячись на них, вона думала:
“Добре, що мій Ярослав не такий гарнюн, як Іван. Занадто вродливий, занадто яскравий, красномовний. У місті, напев, жінок у нього повно. Чому він не одружений? Мабуть, стрибає від однієї до іншої.”
Засидівшись, Іван пішов додому. З того дня він став частіше заходити до Ярослава. Той працював, але вони встигали бачитися ввечері. На вихідні вирушили на рибалку погода була чудовою: теплий, сухий вересень. Спійману рибу смажили на вогні у дворі, приходили інші друзі, було весело.
На одній із таких посидок Олеся зловила на собі погляд Івана він дивився інакше. Вона зрозуміла: вона йому подобається. Вона знала, що гарна, але була заміжня.
Вже стемніло. Олеся згадала, що треба закрити комору, і пішла за хату. Закривши двері, вона різко обернулася і натрапила на Івана.
“Ой, ти чого тут?”
“А ти? Місяць дивишся?”
“Не до місяця мені, комору забула замкнути. Ти покурити вийшов?”
“Ні. Я пішов за тобою,” відверто сказав він. “Ти мені подобаєшся закохався з першого погляду. Невже не помічаєш?”
“Іва
