Відтоді, як у Барбоса забрали найдорожче, він більше не заходить до своєї будки. Тепер спить просто на голій землі. Ледь їсть. Не відгукується навіть на єдиного друга, що залишився Сергія
Почався ще один листопад. З кожним днем холодає, небо вкриває свинцевий серпанок, а люди закутуються у теплі вовняні пальта й шарфи. У повітрі вже відчувається подих зими, і Барбос розуміє скоро випаде сніг.
“Цікаво, коли це мені у будку принесуть сухої соломи? Хутра маю достатньо, але ночами вже добряче мерзну” думає старий пес, розтягнувшись на вогкій землі.
Лінькувато спостерігає за вантажниками вони метушаться по подвірю, тягають коробки, вантажать їх у великі машини із таким важким, незнайомим запахом. На старого пса-сторожа ніхто навіть оком не веде.
Що розлігся? долинає з боку грубуватий голос. До Барбоса підходить охоронець, виходить із вагончика покурити. За що тебе взяли на склад спати тут, як барбос дворовий? Ганьба!
Він сердито спльовує поряд і йде. Його звати Вадим. Він ще з дитинства не злюбив Барбоса просто так, без причини.
Невдовзі до складу підїжджає темно-зелена “Таврія”. Пес одразу насторожується.
Привіт, старий, до нього наближається чоловік у кашкеті, неголений. Я приїхав, аби тобі тепліше стало.
Це Сергій найкращий і наймиліший з охоронців. Завжди говорить з Барбосом ласкаво і привозить щось смачненьке. Ось і сьогодні, навіть у свій вихідний, не забув: привіз оберемок сухої соломи.
Сергій обережно набиває будку свіжою, пахучою соломою, потім дістає з авто миску із гарячою гречкою і мясом. Чекає, поки пес усе зїсть, забирає порожню миску мити і тільки тоді їде.
Пес знову лишається сам. І добре, що вже ніч уві сні можна забути про самотність, яка завжди поряд.
Коли остаточно темніє, Барбос іде до будки. Вже хоче залізти всередину, як раптом зупиняється.
У глибині соломи сяють два яскравих смарагдових кола. Чується загрозливе шипіння.
Пес мирно дивиться на непрохану гостю. Перед ним худа, чорна кішка з величезними очима. Вона ніби попереджає:
“Не чіпай зі мною краще не жартувати!”
Та попри суворий вигляд, Барбос навіть зрадів.
“Будка тісна, звичайно, але удвох умістимось,” вирішує він по-доброму.
Він робить крок, і його зустрічають гострі, мов коси, кігтики.
Шшшшшш! гарчить кішка.
“Добре, я й зовні можу ночувати,” філософськи зітхає Барбос і вмощується при вході до власної оселі.
Зранку прокидається, чекає на сніданок. Повертає голову а кішка спить, згорнувшись у клубочок.
“Яка ж гарненька”
З вагончика виходить насуплений Вадим. Мовчки кидає йому якісь залишки з обіду і йде.
Згідно з правилами, пес повинен мати нормальну їжу, але Вадим цим не опікується. Що є, те й кидає. Часто від такого у Барбоса болить живіт, але скаржитись нікому.
Пес обнюхує їжу і раптом відчуває чужий запах.
Кішка! Вона без страху сидить поруч і гризе ковбасну шкірку, ніби усе так і має бути.
Барбос радий, що пригостив її така вже худюща
Відчувши пильний погляд, кішка напружується, готується відбиватись. А Барбос просто жує хліб і спостерігає.
“Чому сердиться? Може, й хліба захоче?” думає і соромязливо відсуває свій шматочок.
Цілий день уся двірня спостерігає за ними. Кішка з підозрою, Барбос із щирою зацікавленістю.
Ввечері, змінюючи зміну, Вадим кидає псевдо вечерю. Кішка одразу приймається за страву.
Оце так! відскакує Вадим. Це ще що за мара? Геть, нечисть!
Кішка ховається за Барбоса. Пес на мить розгублюється, але миттю розуміє: треба підтримати. Оскалює зуби, піднімає хребет, погляд стає суворим.
Вадим презирливо фиркає і йде геть. Новий охоронець, що приходить згодом, не зважає на тварин.
Кішка вдячно кидає погляд на Барбоса. А він думає:
“Вадим назвав її Мара Це імя? Нехай так і буде”
Тож кішку нарікав Мара.
На дворі вже справжні морози. Мара знову ховається у сіні. Барбос не хоче заважати, але заглядає.
В очах кішки здивування. Як це так, собака може бути таким? Проте вона підсувається, даючи місце.
Сплять в обіймах, і їхній сон ще ніколи не був таким спокійним.
Відтоді Барбос і Мара нерозлучні. Разом їдять, сплять, балакують на своєму тваринному “діалекті”.
Коли Сергій уперше побачив їх удвох, не повірив очам: така змарніла, слабка кішечка спокійно сусідить із сторожовим псом.
А невдовзі зрозумів у них своя, особлива любов. Вона не визнає розмірів.
Відтоді Сергій підгодовує Мару, возить до ветеринара, вичісує сплутане хутро. Через пару тижнів кішка аж сяє від здоровя.
Лише Вадим не дає спокою. Уперся: чорна кішка до біди. Одного разу навіть намагався отруїти Мару, та Барбос підчув недобре й завадив.
У найморознішу ніч пес з кішкою туляться у будці. Барбос вилизуює чергову подряпину Марі вона вічно десь пропадає, у халепу потрапляє.
Раптом вловлюють запах диму.
Барбос миттєво вискакує, починає гавкати щосили. Пожежа! Склад палає!
Вадим вискакує з вагончика, нишпорить по кишенях телефону немає.
Мара жалібно нявчить та вказує на мобілку, що впала неподалік.
Чортова мара! Вадим відштовхує кішку, хапає телефон, дзвонить пожежникам.
Барбос мчить до Мари. Вона, накульгуючи, іде подалі від диму. Вдвох пересиджують пожежу в кущах.
Коли все вщухає, знесилений Вадим зиркає на кішку лютим поглядом.
Наступного дня Барбос чує розмову біля охорони:
Кажу, лише біду вона приносить, бач, яка переконує Вадим.
І що пропонуєш? байдуже питає хтось.
В ліс вивезти і край.
Пес застигає. Серце боляче стискається. Притискається до сплячої Мари.
Зовсім з глузду зїхав? Вона ж там загине! вступається Сергій.
Мені байдуже! Та ще й пожежа
Та ну вас, хто це сказав, що чорні коти приносять лихо? хтось підтакує.
Нікуди її не повеземо, що за дурниці, відрізає Сергій.
На ранок Барбос прокидається, хоче понюхати Мару її немає.
Перетрушує сіно пусто. Біжить по подвірю, скавулить.
Біля вагончика майорить чорна пляма підбігає, а це лише пакет шарудить.
Двері відчиняються.
Чого волочишся? Подругу шукаєш? криво сміється Вадим. Немає більше твоєї подруги, тепер десь у лісі бродить!
Пес вдивляється в обличчя немов шукає інший сенс.
Та нічого вона не зробить, через день здуру загине. Якщо вже не замерзла
Жодного звуку з уст Барбоса. Навіть стогін загнав усередину себе.
Перший сніг. Величезні сніжинки падають на нерухомого пса.
Відтоді він не заходить у будку. Лягає просто на землю. Майже не їсть і навіть Сергія вже не помічає.
Барбосе, вона зараз у чудовому місці, їй тепло і спокійно. Ти мені віриш? шепоче Сергій, сідаючи поруч і обережно гладячи пса.
“Я теж хочу туди. Хочу до своєї Мари. Можна я піду до неї, будь ласка”
Учора зранку пес чув уривки розмови незнайомців. Мовляв, Барбос уже старий, користі від нього немає, треба молодого, а цього списати
Чим закінчилася розмова, він не памятає. Та й байдуже нічого, крім одного, вже не важливо.
Сніг безупинно сипле, вкриваючи пса товстою ковдрою. Він повільно заплющує очі.
“А раптом більше ніколи їх не відкрити?.. Я не хочу відкривати”
Світ навколо стихає, тіло не відчувається, запахи губляться у вітрі.
І раптом у цій темряві лунає знайомий голос:
Вставай, друже. Давай, зараз їдеш зі мною.
Все далі згадується смутно: теплий салон Сергієвої машини, мяке сидіння, довга дорога, нові незнайомі запахи крізь відкриту кватирку.
Сумота зробила його знесиленим. Незабаром засинає глибоким сном просто на задньому сидінні під тиху музику з радіо
Через кілька годин зупиняються. Сергій допомагає вибратися і веде до будинку.
Житимеш зі мною, друже.
Псу вже майже байдуже. Лише щоб не засмучувати Сергія, із зусиллям намагається показати радість. Виходить незграбно але Сергій і так усе розуміє.
Зараз зайдеш у хату одразу стане легше, підморгує, відчиняючи двері.
Ледь переступають поріг Барбос насторожується. Запах йому знайомий, його не сплутати ні з чим!
І вже за мить усе стає зрозуміло.
З підвіконня легко стрибає чорна тінь і швидко біжить до Барбоса. Ще до того як кішка підбігає, пес уже знає це вона. Його Мара!
Я ж обіцяв, що вона у добрих руках, лагідно усміхається Сергій. Невже, старий друже, думав, я дозволю кинути її в лісі?
Але зараз собаці і кішці не до Сергія їм треба розповісти одне одному про все!
Коли нарешті вони наговоряться, вмощуються відпочивати. Барбос задумується: а що ж усе-таки означає “мара”?
Вже хотів спитати у Мари, але махнув хвостом. Яка різниця? “Мара це моя подруга. І цього більш ніж досить.”
