Захар ішов поряд із красивою дівчиною. Вона незадоволена, намагалася пояснити йому, але чоловік весь час перебивав:
– Віка, навіщо ти так зі мною? Я ж тебе кохаю. Ти ж обіцяла, що будеш завжди поруч. Що трапилося наразі? Поясни.
– Та що тут пояснювати? Ти все одно не зрозумієш. Захаре, я хочу кращого життя.
– А що тобі не подобається? Ми завжди будемо поруч, невже це не важливо? Про яке краще життя ти говориш?
– Ти неначе з іншого світу. Розумієш, я все життя жила в бідності. Мама тягла на своїх плечах нас із братом. Бабуся хвора, за якою догляд потрібен. Мене заставляли доглядати. І тато, який крім пляшки нічого іншого не помічав. Я думала, що зустріну чоловіка, який забезпечить мене, що я ні в чому не потребуватиму. Наразі зустрівся ти.
– Так це ж добре, що ми зустрілися. Я кохаю тебе, виконуватиму всі забаганки. Потерпи трішки, мені обіцяли посаду на заводі, і кімнату в гуртожитку. Ти уявляєш як ми будемо жити? Удвох. Я тебе на руках носитиму.
– Ти мене не чуєш. Я ж пояснюю. Я хочу жити в достатку, щоб чоловік багатий і я ні в чому не потребувала. А що можеш дати мені ти?
– Я кільце подарував, і ти прийняла. Думав, що в нас усе серйозно. А ти он як.
– Як? Я хочу кращого життя, і все. А кільце? На, забери, не потрібне воно мені. Не ходи за мною, і не проси. Не повернуся. Не ображайся. Ти гарний хлопець. Якби не твоя бідність, я б нізащо тебе не кинула. Але про інше життя мрію, не про таке.
– Віка, Віка. Подумай, я чекаю. Подумай іще раз.
– Та йди ти. Я ж сказала, Захаре, кінець нашим відносинам. Прощавай.
Віка пішла не оглядаючись. А Захар пильно дивився їй у слід. Ну що ж, це її вибір.
– Віталій Владиславович. Що далі?
– А далі, я подумаю. Піду перевдягнуся. Жарко в цьому одязі.
Хвилин через п’ятнадцять з готелю вийшов імпозантний чоловік в дорогому одязі. Поруч із ним охоронці. Він пройшов до машини, яка стояла біля входу в готель.
– Куди їдемо, Віталій Владиславович?
– Поїдемо розслабитися, а завтра в гори, на лижах кататися. Віка, Віка. Не витримала іспиту іще декілька днів. І було б у неї все, про що мріє. Майже ідеальна дівчина. Маленьке «але» порушило плани. Слухай, Вікторе. На завтра, коли будемо від’їжджати, зроби так, щоб Віка побачила, кого втратила.
– Добре Віталій Владиславович, буде зроблено.
Коли наступного дня Віку запросили в готель для співбесіди, мимо неї пройшов Захар, в дорогому одязі, сів у дорогу машину. На неї навіть не глянув. Ой. Що вона накоїла. Її мрія була майже в руках. Ну чому так не щастить?
