Ой, слухай, я розкажу тобі історію, яка вразила мене до глибини душі.
Він відчув щось не те не одразу, але десь усередині щось підказувало: тут щось не так. Ніби кімта трохи перекосилася, стілець стоїть нерівно, і ось-осінь впадеш. Нічого очевидного, просто тонка тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, де світло запалювалося рівно о восьмій. Вона виходила з кружкою в руках, боса, у вільному светрі, ніби їй не було холодно, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обіймала коліна й довго дивилася в екран ноутбука. То сміялася, закинувши голову, то витирала сльози рукавом — не відриваючи погляду, ніби звикла до болю так само, як до дихання. У її рухах не було гри — тільки життя. Тихе, справжнє.
Вона не була красивою за глянцевими мірками, але в ній було щось незбагненно привабливе. Щось, через що він почав чекати цих вечорів. Як хтось чекає прогнозу погоди — не заради інформації, а щоб почути голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже відчутною — вона повзла у ліжко, у чай, у клавіатуру, по якій ніхто, крім нього, не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мама дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він кивав, посміхався в трубку й клацав по екрану, аби швидше закінчити розмову.
Навесні вона дивилася в екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим самим столом. У тому самому светрі. І кішка, згорнувшись клубком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як завіси, кружка, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Жодним поглядом. Ніби знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатися. Просто щоб показати — теже бачить.
А потім — у січні — світло не запалилося.
Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки нема. Все зникло, ніби книгу обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто змиритися. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Вибачте… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…
— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут з грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала щільнішою. У дворі було пусто, ніби дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І тільки тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нічого чекати.
Тепер увечері там запалювалася гірлянда. Тепла. Весела. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підіб’є ноги. І, може, один раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше запалив у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — може, хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книгою. З кружкою. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.
