Дорогий щоденнику,
Сьогодні знову задумався про те, як довго я спостерігав за Олексієм, не даючи йому зрозуміти, що за ним слідкують. Хоча я вже понад тридцять років працюю в державних інституціях, у мене ще не було випадку, коли хтось з моїх підлеглих привів когось до себе додому. Олексій був спокійний, нічого підозрілого не робив, проте я знав, що треба чекати – інтуїція не підведе.
Це питання було надзвичайно важливим для мене, бо стосувалося моєї сім’ї. Коли ще мала Ярина була немовлячкою, я розчарувався, що народилась не син, а дівчинка. Я не показував цього відкрито, та в серці щось гризло – «дівчинка!». Я уявляв, як без неї я зможу знайти той чоловічий розмовник, коли станеться важко, і хто навчить мене бути справжнім чоловіком.
Пізно я одружився – робота в ДКРЗ змушувала мене проводити багато часу в Києві, і жінкам не подобалося, що я завжди зайнятий. Але тоді я познайомився з Любов’ю Петрівною. Обом нам вже за сорок, тому мрія про сина здавалась далекою, проте раптом у нашому житті з’явилась маленька донечка, яка з першого посміху захопила мене. Коли Ярина взяла мене за ніс крихітною ручкою, я зрозумів, що це новий сенс мого буття.
Одного разу, стоячи у дворі, я почув, як Ярина, трохи невпевнено, підбігає до мене і кличе: «Тату, тату!». Я підняв її на руки, притиснув до грудей, і в ту мить усвідомив, що щастя моєї малечі – головне, що я маю. Вона сміялася: «Вітя, ти нас балуєш!», і я купував їй маленькі подаруночки, спостерігаючи за блиском в її очах.
Як швидко вона виросла! Щойно ще тримала мене за велику руку, коли я виводив її в дитячий садок, а тепер вже сама крокує до школи, а потім і до заочного навчання, планує власну кар’єру. «Тату, настав час бути самостійною», – сказала вона одного вечора. Я був гордий, бачачи в ній розумну, цілеспрямовану дівчину.
Любов спекла пиріг і, дивлячись на мене, мовчки запитала, чи я щось забув. Я думав, що можливо дівчата щось хочуть придбати, а виявилось, що Олексій, наш давній колега, планує подати заяву про спільне життя з нашою Яриною. «Тату, я хочу вас познайомити з Олексієм, тільки не хвилюйтесь», – сказала вона, посміхаючись.
Коли Олексій подзвонив, Любов відразу відкрила двері: «Доброго вечора, проходьте, я Любов Василівна. А це мій чоловік, Віктор Григорович». Я кивнув, простягнув руку, і в мене потекло піт, бо зрозумів, що цей чоловік може підняти мою доньку з дому.
Розум кричав: «Чому ти не даєш дочці щастя? Олексій хороший, сильний, а ти хочеш, щоб вона завжди була з мамою та татом?». Але я не хотів слухати цей голос. Я вирішив, що Олексій недостойний Ярини, і розробив план, щоб перевірити його.
Тижнями я сидів у машині біля будинку Олексія, під виглядом службових поїздок, приховано слідкував, коли він виводив Ярину додому. Я шукав будь-яку підказку, що може зашкодити моїй дочці.
Одного вечора я побачив, як до під’їзду підходить дівчина з маленькою дитиною. Він схопив її, взяв сумку і пройшов разом з дівчиною в будинок. Тоді я зрозумів, що Олексій — не той, за кого себе видає. Хоча, з іншого боку, він здався мені схожим на колишнього себе: відкритим і простим. Може, я надмірно підозрював?
Ярина радісно зустріла мене: «Тату, за тиждень наше весілля! Ми з Олексієм вже замовили каву в кафе». Я стояв, спостерігаючи за донечкою, і відчув сором за те, що підстежував її нареченого.
«Тату, батьки Олексія приїдуть завтра ввечері, їхнє знайомство вже заплановано. А сьогодні до нього приїде сестра з донечкою, Наталія з Черкас». Я зрозумів, що час відпустити підозри. На весіллі я танцював з Любов’ю, як молодий, і зрозумів, що діло не в роботі, а в житті.
Через рік Ярина народила онука – Сергійка. Я, вже дід, розплакався від радості. Тепер мені з ким поговорити про чоловічі справи – з Олексієм, який виявився чудовим зятем. Маленький Сергійко росте, сміється, уже майже говорить.
Що стосується того, як я перевіряв Олексія – це залишуся між мною та твоїми сторінками. Довіра до близьких – найцінніше.
Але ось, кінець запису. Сподіваюсь, наступного разу поділюсь новими подіями.
З повагою,
Віктор.
