Віктор Михайлович жив неподалік від галасливого міста, маючи власний будинок. Чоловік знаходив розраду у своєму саду та городі, а також інколи міг перекинутися парою фраз зі своїм сусідом. Колись дідусь мав квартиру у місті, коли син одружився, батько віддав її молодятам. Давненько він туди не навідувався. Місто викликало у дідуся болючі спогади про сина з невісткою та дорогого онука.
З втомленим виглядом літній чоловік вмостився у своєму затишному кріслі та почав пригадувати своє життя до трагедії. Ось перед ним стоїть Катя, його кохана дружина, яка радісно тулиться в його обійми та щиро сміється своїм дзвінким сміхом. На подвір’ї син з невісткою гойдаються на гойдалці, а Богданчик бігає з м’ячем. Усі радісні та впевнені у завтрашньому дні.
Віктор Михайлович більше не міг ятрити своє серце спогадами про найрідніших. По щоках старого котилися сльози. Чотири роки минуло від трагічної втрати найдорожчих дітей – сина, невістки та єдиного онука Богдана, життя яких раптово обірвалося в жахливій автокатастрофі. Й ось уже три роки, як не стало його дружини, чиє тендітне серце не витримало страшної утрати.
Дідусь підійшов до столу, де лежав пристрій – смартфон, подарунок дітей на день народження. Віктор Михайлович щодня передивлявся на ньому фото, що зробив онук на його останньому дні народження, саме тоді, коли вони й подарували гаджет. Колись Богданчик навчив його фотографувати та переглядати зроблені фото.
Зазвичай Віктор Михайлович проводив час у цілковитій тиші. Зрідка міг увімкнути радіо, щоб послухати останні новини. До нього ніхто не приходив в гості й старенький нікого не провідував. Колись вони з дружиною мали багато друзів й часто зустрічали у своєму домі гостей. Та відколи її не стало, Віктор Михайлович не хотів ні з ким спілкуватися. Аж ось одного дня тишу його дому порушив несподіваний стукіт у двері.
-Дідусю, це я, Віка. Ви мене пригадуєте, я колишня дівчина вашого онука Богдана. Я поїхала на навчання за кордон, тому ми й розбіглися. А це повернулася додому й захотіла зустрітися з ним, а у квартирі чужі люди. Дали вашу адресу. От я й приїхала.
Віктор Михайлович дівчину упізнав, запросив у будинок, заварив заспокійливого чаю. Він ніяк не наважувався розповісти правду, все тягнув та намагався підібрати слова. Зрештою зізнався, що залишився сам самісінький, згадав про автокатастрофу.
Дівчина була геть розбита, довго плакала та не могла повірити. Коли заспокоїлася, вирішила, що не покине Віктора Михайловича. Розмова зав’язалася, і вони довго розмовляли. Віка розповідала історії про своїх батьків та життя за кордоном.
Сутеніло. Дівчина почала збиратися додому. Віктор Михайлович помітив, що не хоче знову залишатися самотнім, але й не міг просити колишню дівчину онука провідувати його. Зрештою, вона йому нічого не винна. Вікторія ніби прочитала його думки, вона пообіцяла приїжджати в гості, коли буде така можливість.
Віка записала номер дідуся й тепер телефонувала кожного дня під вечір. Їхні розмови охоплювали все: від роботи Вікторії до її романтичних пригод та сімейних розбіжностей.
Як і обіцяла Вікторія часто навідувалася в гості. Приїжджала не з порожніми руками, привозила гостинці та фотокартки. Вона видруковувала їхні фото з Богданом та дарувала дідусеві, щоб він мав на згадку. Інколи дівчина залишалася на декілька днів. Допомагала старенькому по господарству, варила смачну їжу, пекла булочки та змушувала діда виходити на прогулянку.
Між двома, здавалося б, чужими людьми, утворився тісний зв’язок, який змусив Віку сприймати старенького чоловіка, як свого рідного дідуся. Навіть, коли дівчина вийшла заміж та сама стала мамою, вона познайомила свою сім’ю з Віктором Михайловичем, які лагідно називали його “дідусь”. Таким чином, серце старого чоловіка переповнилося радістю відродження родини, яку він вважав втраченою назавжди.
