Привіт, друже, слухай, що сьогодні сталося в нашій січі. Віктор Остапов приїхав із Києва трохи пізніше, ніж зазвичай. Дружина моя, Златка, вже чекала доброго вечора, думала, що щось трапилось на дорозі. Син наш, Костик, весь занепокоєний: «Де тато, де тато?». Нарешті дві великі жовті фарби засвітли подвіря Іванових тато прибув.
Тато? Тато! Ура, тато прийшов! вигукнув Костик, стрибнувши з печі на одній нозі, намагаючись зловити валенку, розтягуючи на ходу пальто.
Куди ти, дурнику, ідеш? Холодно, ніч вже, іди близько печі, тато скоро зайде, крикнула Златка, і Костика обійшло ображене лице, майже почав плакати.
Не плач, мамо, скажи, наказала вона, сказала, що тато зайде.
А Віктор ще не зявився.
Що ж він там, занепокоїлася Златка, напився щонебудь? Костик, сиди вдома, я сама піду подивитися.
Мамо, я боюся, занеміг Костик.
Якого черта ти злякаєшся? Сиди, а то я й тебе вчора не підняла, відповіла мамка, підкидаючи фуфайку на плечі. Двері хати розчинилися, і в хату ввірвалися клуби пари. У цих клубах увійшов Віктор, і ще хтось.
У порогу стояла юна дівчина, близько вісімнадцяти, в шалі, в коричневому пальті з чорним комірцем, з великими сірими очима і світлим завитком на лобі.
Заходь, заходь, Надя, кликнула Златка, Тома, допоможи гостю розвязатися.
Златка, не розуміючи, допомогла дівчині зняти пальто. Надя виявилась вагітною, тяжко перевертаючись, мов жирна осіння качка перед спринтами. Вона підбігла до столу, сіла, складши на колінах худенькі, немов курячі лапки, охолоджені руки.
Костик обережно выглядав з печі.
Де ж мій син? Костя, ти що, а ну йди Чого тато приніс? Віктор підхопив Костика, підняв його до самого стелі. А ти, мамо, швидше готуй їжу, бо голодом ми сидіти не будемо.
Став вже вечір, коли Костика охопив сон, він чув, як батько щось бубонить, а мати щось підвищує голос, не погоджуючись, і гістька тихо всхлипає.
Наступного ранку вся село знало, що Віктор Остапов привіз свою молодшу вагітну сестру.
Чоловік кинутий, батьків у них уже немає, куди її ставити, така кукла, розказувала в темряві корівник Златка товаришкам.
Ти ж казала, що Віктор сирота, спитали.
А що, якщо без батьків, то не сирота? відповіла.
А звідки сестра? питали.
В дитячому будинку виховувалась, що ще розказати? засмутилася Златка.
Іди вже, Тома, та йти посвійськи, відрізала їй.
Через деякий час Надя, тітка Костика, задумала народити, а тато відвіз її до лікарні в районі. Незабаром у Костика зявилася маленька сестричка Манюка. Надя вже не повернулася.
Померла, коротко сказала мамка Костика, і дала гучний крик, щоб усі затихли.
Манюка була крихка, червона, наче лялька. Костик бачив у сусідки Світлички ляльку Антошку, і сказав, що тепер у нього своя живенька крихітка.
Я не знаю, Вікторе, що робити, вона мені тут не потрібна, сказав він.
Що ти, мамо, дитина ж жива, кров відповіла вона.
Ні, не треба її в дитячий дім, закричав Костик, мамо, залиш її, я сам за неї подбаю.
Іди, помічнику, без тебе тяжко, махнула мамка, а Костик, схопившись за підол її спідниці, кричав благим матом, вимагаючи залишити маленьку сестричку.
Віктор мовчки сидів, опустивши голову.
Чорт, робіть, що хочете, сказав він й розвернувся, вийшовши в сінокоси.
Костик підійшов до Манюки, яка мирно спала в крамниці, і присів поруч, шепочучи їй «сонечко», «диточка». Костик часто уявляв, що мама викине його дитину, так він називав Маню впрямо «Манька».
Спи, малюка, нічого я не зроблю з твоєю Манєю, шипіла мамка, а він дивився на неї підозріло, бо боявся, що вона її вимочить.
Ой, бабусі, це ж кумедно, дівка не відходить, називає її дитинчком, сміялася мама.
Ось тобі помічник, Златка, сказав Костик.
Не кажіть. Спочатку я була розгублена, а потім звикла до дівчини, вже нікому її не віддам. Наступного року в школу підеш, думаю, няню найму… підсумувала вона.
Тож так і живемо. Віктор працює водієм, Златка доглядає корів, а Костик з Манюкою ростуть. Костик бігає зі школи, розкинувши руки, ловить свою крихітку, Манюку, яка вже називалася «дитинкою» усіма дітьми в селі.
Костик пішов в армію, а Манюка, мов крила, кричала: «Він її виховав, за батька і маму стояв». Старші бабусі так говорять: «Златка груба, а Віктор нелюдний, тільки буркне, а діти зовсім інші».
Через місяць після служби брат Костика повернувся, став водієм, привів дівчину до хати, і вона сподобалась дівчинці. Костик одружився, а Манюка підросла, стала справжньою красунею, поїхала в місто вчитися, а коли повернулася, зайнялася лікарем.
Її чоловік хороший хлопець, у них діти, а старші вже спокійно попрощалися з Віктором, який залишив усе. Манюка взяла маму до себе, хоча та сперечалася.
Одного разу, коли вона спала, почувалася голос мами: «Що ти, мамо? Пий? Болить?».
Сядь, дитино, просила Златка.
Пробач, Манюко, казала вона. Не хотіла я тебе в дитячий дім здавати…
Мамко, ти ж не розумієш, це ж тітка твоя, а я вже знаю, що ти моя сестра, відповіла Манюка.
Хто ж, Бог… заплакала вона.
Дитина моя… продовжувала мама, розповідаючи, як брала хлопця до себе, як зникла Надя, як її відвезли в поліклініку, а вона вже не повернулася.
Ти пробач мене, мамо, просила Манюка. Ти дала мені життя, родину, тіток Катерину, дядка Віталія, всіх наших родичів. Я щаслива, бо ти в мене є.
Дитко моя Дитко шепотіла мама, і з цим вона спокійно відійшла.
Тепер Манюка, Марія Вікторівна, розповідає дітям і онукам про те, як її родина розквітала, про те, що не варто порівнювати своє життя з чужим, бо ніколи не знаєш, куди підкине доля. І я, друже, завжди памятаю, що саме завдяки цим людям ми маємо таку велику, теплу сімю.
