Одного разу я чисто випадково перетнулися на розі вулиці з моїм однокласником Петром. Майже чотири роки не бачилися з випускного. І замість того, щоб провести милу бесіду, він зі старту почав мені скаржитися і вихвалятися одночасно.
Хизувався, який він класний і красивий, все у нього в житті добре. Одним словом, живе як кіт в маслі. Але має пробему – батьки на день народження подарували йому не той платиновий годинник.
І я близько двадцяти хвилин слухала, що Петро пояснив їм чітко модель та марку покупки, але вони все одно переплутали. А він розізлився, бо це омріяний подарунок на день народження.
Я дивилася на Петра і не розуміла, що з ним трапилося. Хіба від марки і моделі годинника зміниться його життя – певна річ, що ні. Це не більше, ніж випедреньки.
Моє розчарування було безмежним. Я просто не розумію, як можна засмучуватися і псувати стосунки з батьками через якусь річ, яка не має надзвичайного значення. Це всього лиш забавка, яка йому набридне за кілька місяців. Єдина цінність у тому годиннику – метал. От платину можна потімм здати в ломбард і отримати гроші.
Я застигла у своїх роздумах. Дивилася на однокласника і просто мовчала та кліпала.Петро говорив голосно, а я майже і не чула всю його розмову від самого початку до кінця.
Для мене це все видавалося смішним! Він увесь час скаржився на своїх поганих батьків, що вони купили не той годинник! На хвилинку, золотий годинник. Мої батьки не настільки багаті і я радію шоколадці, яку вони час від час приносять додому і віддають мені. Цей хлопець купається в розкоші, золоті та грошах, та ще й має нахабність носом крутити.
Я працюю щодня ще з одинадцятого класу і не пам’ятаю, коли востаннє відпочивала, а він живе безтурботним життям з самого дитинства! Бідна дитина багатих батьків. І все, що він має – явно не його досягнення.
На кілька секунд від Петрових дурних балачок я навіть затремтіла від гніву.
Все те, чим він так пишається і вихваляється – все пусте і штучне. У ньому немає нічого людського! Невже він не розуміє справжньої суті щастя? Він, мабуть, і сліпий і дурний.
Врешті я втомилася його слухати! Якщо йому не подобається цей годинник, він може віддати його мені. Я обов’язково знайду йому застосування. Або носитиму сама, або продам і матиму гроші! Так, так, так!
От якби у Петра була б хоч капля розуму – він би не сидів на шиї у батьків, а сам б заробляв на себе. Батьки не вічні і йому потрібно буде зовсім скоро самому давати собі ради в житті. Але от чи Петро справиться з цією задачею – дуже сумніваюся.
Швидше за все, якщо не остепениться – почне зовсім скоро зловживати алкоголем і погубить своє життя у дуже молодому віці. І це надзвичайно сумно. Та що поробиш, якщо розуму нема і ні в кого його не позичиш та й не купиш.
