Ми всі добре пам’ятаємо своє перше кохання. От і я не змогла його забути.
Мені в той час було чотирнадцять років. Я була учасницею волейбольної команди. І на одних зі змагань я зустріла свого принца. Високий, з гарною тілобудовою, прекрасний гравець і неймовірно красивий хлопець. За ним бігали всі дівчата, проте звернув увагу він саме на мене.
Це дуже тішило мою самооцінку. Я дуже любила його. Він був старшим за мене на три роки, але це ніяку нам не заважало. Він був для мене найкращим в світі хлопцем і саме з ним в мене був перший поцілунок. Я була справді щаслива.
Таким чином мої оцінки сильно знизилися, а через це батьки стали не пускати мене на вулицю. Проте для підліткового кохання не було ніяких перепон.
Згодом він закінчив школу та його забрали до армії. Я чекала його вірою і правдою. Я писала йому мало не щодня. Так цей рік пройшов непомітно.
Мені тоді вже було шістнадцять. А він навіть не повідомив мене, що повернувся в рідне місто. Я дізналась про це від наших спільних знайомих. Це мене дуже образило. Тому я одразу пішла до нього розбиратися, що не так і чому він так вчинив.
Але краще б я не знала… Виявилось, що він одружується на дівчині, з якою зустрічався в тому місті, де служив, бо вона вагітна від нього.
Але ж… Як же ж я? Я пусте місце для нього? Він просто погрався та кинув? Він зраджував мені тоді, коли я писала йому щодня та чекала його? Те, що відбувалося в моїй душі знали лише батьки та подушка, яку я щоночі мочила своїми сльозами.
В кінці-кінців я закінчила школу, вступила до хорошого ВУЗу та знайшла хорошу роботу. Я добре та щасливо жила. Проте декілька днів тому я зустріла його.
Він підійшов до мене. Так наче нічого й не було. Він почав розпитувати як я, як життя, що нового. Я зрозуміла, що не забула його, в мене виникло знову прижатися до нього. Якби хтось запитав мене за день до нашої зустрічі – я б точно сказала, що ненавиджу його та давно забула. Проте зараз все по іншому.
