Він назвав її жалюгідним слугою та пішов до іншої. Але коли повернувся, його чекав несподіваний сюрприз.
Катерина з дитинства чула від бабусі та мами: «У нашому роді жінкам не щастить у коханні». Прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на заводі, а мати залишилася сама з дитиною, коли Катрусі не було й трьох. Вона не вірила у прокляття, але глибоко в душі боялася, що її кохання теж закінчиться болем. Та все одно мріяла про дім, чоловіка, дітей про тепло.
Майбутнього чоловіка, Дмитра, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали разом. Так і закохалися. Все сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Дмитро переїхав до її двокімнатної хрущовки, яку дістала по бабусі. Мати вже померла. Спочатку було тихо: народився перший син, потім другий. Катерина робила все можливе: готувала, прибирала, виховувала дітей. Чоловік працював, носив гроші, але приходив додому все рідше, а розмови зникали.
Коли Дмитро почав повертатися пізно, втомлений, з чужим парфумом на сорочці, вона зрозуміла. Не питала, боялася залишитися самотньою з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
«Подумай про дітей, будь ласка»
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без криків. Наступного ранку вона поставила перед ним сніданок, а він навіть не доторкнувся.
«Ти годна лише на служанку», сказав з огидою.
За тиждень він пішов. Спакував речі й зачинив двері.
«Не кидай нас! голосила вона у коридорі. Дітям потрібен тато!»
«Ти жалюгідний слуга», кинув він на прощання.
Діти чули. Два хлопчики, сидячи на дивані в обіймах, не розуміли: чому тато їх покинув?
Катерина не зламалася. Жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила відра, вчила дітей читати, а коли зламалася пралька пірла білизну вручну. Діти дорослішали, допомагали. Вона забула про себе, про мрії. Та доля вміє дивувати.
Одного разу в магазині вона впустила пачку чаю. Чоловік підняв і посміхнувся:
«Потрібна допомога з пакетами?»
«Не треба», відповіла розгублено.
«Все одно допоможу», сказав він, вже беручи покупки.
Його звали Ярослав. Він почав зустрічати її біля магазину, потім провожав, а одного разу прийшов до її будинку допомагати з прибиранням. Діти спочатку не довіряли, але він був лагідний, терплячий. На першу вечерю приніс торт і білі троянди. Коли старший син пожартував:
«Грав у баскетбол?»
Він засміявся:
«У школі так. Давно вже».
Пізніше зізнався:
«Була аварія. Говорити важко, рухаюся повільно. Дружина мене покинула. Якщо я тобі не подобаюся зрозумію».
«Якщо діти тебе приймуть залишайся», відповіла Катерина.
Він зробив пропозицію. І попросив поговорити з дітьми.
«Хочу бути справжнім батьком».
Вночі вона пояснила синам. Вони обійняли її.
«Наш тато пішов і забув про нас, сказав молодший. Було б класно мати того, хто залишиться».
Так Ярослав став родиною. Вчив хлопців грати у футбол, допомагав із уроками, лагодив полиці, сміявся з ними. У домі зявилося життя. Минали роки. Діти виросли. Коли старший, Андрій, закохався і прийшов по пораду до Ярослава у двері подзвонили.
На порозі стояв Дмитро.
«Я був дурнем. Візьми мене назад. Почнемо знову»
«Іди геть», перервав Андрій.
«Так розмовляєш із батьком?!» заревів Дмитро.
«Не кричи на мого сина», спокійно сказав Ярослав.
«Ти нам не потрібен, додав молодший. У нас вже є тато».
Двері зачинилися. Назавжди.
Катерина стояла, дивилася на трьох чоловіків її захисників, її родину, яку вона збудувала кровю, потом і сльозами. І нарешті була щаслива.
