Він не слухав мої протести, не звинувачував у відповідь, а просто міцно мене обійняв. Сили дуже швидко покинули моє зрадливе тіло. Ми стояли посеред вулиці, укутані в прохолодну тишу глибокої ночі й не могли наважитися сказати один одному те, що давно й для всіх було очевидним

-Так, залишився останній штрих… – Ната делікатно поправила мою зачіску, а потім прикріпила до волосся фату. – Тільки поглянь, як тобі пасує!

Я підвелася зі стільця й попрямувала до дзеркала у передпокої. «Пасує», чи є на світі бодай одна жінка, яка могла заперечити той факт, що біла фата пасує кожній, хто дійсно прагне вийти заміж. «А я прагнула?» – це німе запитання, задане сама собі пробивало моє тіло до дрижаків.

-Справжня пасуватиме більше – відповіла я подрузі, яка дивилася на мене із сусідньої кімнати.

Ми збиралися на дівич-вечір. Взяли моду влаштовувати вечірку та чіпляти на себе фати. У мене біла, у моїх подруг – рожеві. Вбрані у красиві вечірні сукні, поїхали розважатися. Це мій останній вечір у статусі нареченої, а через два дні я стану дружиною Захара.

Дівич-вечір організувала моя молодша сестра, що стало для мене справжньою несподіванкою. Усі перебували у піднесеному настрої. Настя, та сама сестра, яка сиділа за кермом, увімкнула символічну пісню «Горіла сосна…» Дівчата затялися співати. Якби хоч одна з них потрапляла в ноти було б непогано, а так це походило на завивання самотньої вовчиці, а не спів. Я сміялася разом із ними.

Чотири години розваг та веселих конкурсів пролетіли дуже швидко. Я перебувала у стані легкого сп’яніння й тому знову думала про те, про що не слід було думати. Із Захаром ми знайомі лише пів року. Він відповідальний, серйозний, впевнений в собі та мужній. Поруч із ним відчуваєш себе «дюймовочкою». Мені подобається цей стан захищеності та певності, що про мене подбають.

Ми живемо разом уже три місяці й за цей час я не помітила жодного недоліку у поведінці хлопця. Все надто ідеально і мене це турбувало. Проте значно серйознішим було відчуття, що я роблю величезну помилку, бо не кохаю його.
У двері туалету постукали, швидко повернувшись до реальності, я плюхнула водою собі в обличчя й попрямувала до виходу, оминувши столик із дівчатами.

Холодне повітря прочищало мої погані думки. Вітер пронизував мене до кісточок. Я огорнула себе руками й переступала з ноги на ногу, вагаючись чи ще є до кого повертатися. «Дівки вже такі як треба. Мабуть, краще викликати таксі» – розмірковувала я в голос, тому й не почула, як позаду хтось підкрався.

На мої плечі лягла чоловіча куртка. В ніс вдарив аромат свіжих цитрусів та пікантних спецій аж в голові запаморочилося. Легкий шепіт ледь торкнувся мого вуха:

-То тебе можна привітати, сусідко – цей голос я впізнала одразу. Він належав Давиду, моєму старому доброму другові й за сумісництвом сусідові.

Я обернулася надто різко. Легке сп’яніння дало про себе знати, коли мене нахилило убік. Добре, що міцні руки Давида вчасно врятували ситуацію та власне мене від можливої ганьби. Не вистачало, щоб завтра усі охочі пліткували, як наречена звалилася на землю просто перед входом до ресторану.

-Бачу, святкування вдалося на славу – кепкував з мене хлопець. – Я можу відвести тебе додому, якщо хочеш.

-Чому б і ні, ми так давно не бачилися…

Я написала Насті повідомлення, в якому попередила, що їду додому, а їм дала добро на подальші розваги. Давид запропонував мені свою руку, яку я з радістю обвила й ми загубилися в нічній темряві, задоволені, що не потрібно приховувати справжніх почуттів.

-Мені мати розповіла про тебе і про запрошення. Не хотів приїжджати, але я таки тут в усій своїй красі.

-Пробач, що ось так передала запрошення, через матір. Просто я не могла наважитися тебе набрати.

-Невже ми стали за ці роки настільки чужими, що я не заслужив на один телефонний дзвінок? – він зупинився й подивився мені в очі. Я не могла зробити того ж.

-Річ не в цьому… – свої очі я опустила додолу й мріяла тієї миті провалитися крізь землю. – Ми так і не говорили про те, що тоді сталося. Ти просто втік та вдав ніби не було тієї ночі. Я розсердилася на тебе й досі серджуся.

-Ти заслуговувала на більше…Я знав, що якщо не поїду ось так раптово, то зіпсую твоє життя.

-Ти вже зіпсував! – мої очі наповнилися непроханими сльозами. Менше всього мені хотілося, щоб Давид бачив, як я через нього плачу. – Просто дай мені спокій й можеш не приходити на це кляте весілля, якщо не хочеш! – я, як 27-річна жінка, не вигадала нічого краще, як почати втікати.

Для Давида не склало особливих зусиль зробити кілька швидких кроків аби мене наздогнати. Він не слухав мої протести, не звинувачував у відповідь, а просто міцно мене обійняв. Сили дуже швидко покинули моє зрадливе тіло. Ми стояли посеред вулиці, укутані в прохолодну тишу глибокої ночі й не могли наважитися сказати один одному те, що давно й для всіх було очевидним.

Оцініть статтю
Дюшес
Він не слухав мої протести, не звинувачував у відповідь, а просто міцно мене обійняв. Сили дуже швидко покинули моє зрадливе тіло. Ми стояли посеред вулиці, укутані в прохолодну тишу глибокої ночі й не могли наважитися сказати один одному те, що давно й для всіх було очевидним