**Щоденник**
Після виснажливого робочого дня Дарина мріяла лише про одне: вечеряти з чоловіком, прийняти гарячу ванну й зануритися у сон. День видався важким — постійні звіти, дзвінки, метушня. Вона припаркувалася у дворі, автоматично натиснувши на брелок сигналізації, й поспішила до під’їзду. Вже простягала руку до сумки за ключами, коли ззаду почулися нерішучі кроки. Обернувшись, вона побачила тонку дівчину років вісімнадцяти. На руках у неї був загорнута у ковдру немовля.
— Вибачте, ви… ви Дарина? Дружина Богдана? — тихо, тремтячим голосом запитала незнайомка.
— Так, — насторожено відповіла Дарина. — Щось трапилося?
— Мене звати Оксана… Вибачте, що так раптово… Але… це син Богдана. Його звати Ярик. Я не знаю, що навіть робити… Я працювала кур’єром, того дня привезла вашому чоловікові посилку. А потім… потім мене кинув хлопець, я була у жахливому стані, ридала прямо на роботі. Ваш чоловік намагався мене заспокоїти…
— Дуже «заспокоїв», як я бачу, — гірко кинула Дарина. — І що тепер ви від мене хочете?
— Я… мені нема куди йти. Немає ні житла, ні допомоги. Я більше не справляюся. Будь ласка, забирайте його. Він — його син…
— Ось дурниці! Народила — то й виховуй! До чого тут я? — спалахнула Дарина й різко повернулася до під’їзду.
Та всередині все клекотіло. Як би вона не намагалася бути байдужою, думка про зраду чоловіка, про те, що в нього, можливо, є дитина, не давала спокою. Коли ввечері Богдан повернувся додому, вона зустріла його прямим питанням:
— Ти спав із Оксаною?
Він опустив очі, не виправдовувався, не брехав. Лише тихо промовив:
— Так… Це було один раз… я тоді почувався пустим… Я мільйон разів про це шкодував…
Не встигли вони домовитися, як почувся дзвінок у двері. Богдан відчинив — і повернувся з немовлям на руках. Зверху на ковдрі лежала записка: «Його звуть Ярик. Будь ласка, піклуйтеся про нього…»
Він стояв розгублений, ніби хтось вибив з-під ніг землю. Дарина взяла дитину на руки, поглянула у його крихітне, перелякане личко — і сказала чоловікові:
— Біжи до аптеки. Купи все — пляшечки, підгузки, суміші. Швидко.
Так Ярик залишився у них. Минали дні, за ними — тижні. Богдан виявився не готовий до батьківства, особливо через сумніви. Його батьки відмовилися визнати онука, називаючи Оксану не інакше як «вуличною дівчиною». Під тиском родини він наполіг на ДНК-тесті. Результат шокував: Богдан — не батько дитини.
Він прийшов додому й одразу заявив:
— Ми маємо віддати його до дитбудинку. Він мені не рідний.
Але Дарина вже прийняла рішення:
— Він — мій. Хочеш — живи з нами, хочеш — йди. Але я його не віддам. Бог не дав нам своїх дітей, отже, послав цього — не просто так.
Богдан пішов. Подав на розлучення. Дарина залишилася сама, але не зламалася. З Яриком їй допомагала няня, у важкі дні — сусіди. Вона справлялася. Але одного разу дитині стало погано — температура за сорок, судоми… Її світ обрушився за мить. Терміново викликали швидку, діагноз — пневмонія, термінова госпіталізація. Кілька дніЯрик одужав, а я зрозуміла, що любов — це не кров, а те, скільки серця віддаєш іншій людині.
