Я не можу назвати себе заможною людиною. Однак мій місячний дохід вище середнього. За свою зарплатню я спокійно можу дозволити собі орендувати квартиру у центрі міста, оплачувати комунальні послуги, інколи вечеряти у ресторані та ще й на шопінг залишається.
Власне кажучи, робота забирає більшу частину мого життя, тож поки що я самотня. Фізично не вистачає сил ходити на побачення. Проте мій колега, Іван, все ж таки вмовив сходити з ним кудись посидіти. Я знаю, що давно подобаюся хлопцеві, однак він мені симпатизує не дуже. Хоч близько ми не знайомі, але Ваня ставить себе вище за інших та поводиться дещо зарозуміло.
Чому ж тоді я погодилася на зустріч? Чесно кажучи, це була моя примарна надія на те, що чоловік може поводити себе по-іншому поза межами роботи. Іван приїхав по мене рівно о восьмій, як ми й домовлялися. Я одягла сукню, зробила легкий мейк й впевненою ходою вийшла до кавалера.
-Маєш чудовий вигляд – зробив мені комплімент Ваня.
-Дякую! То що на нас чекає попереду?
-Вечеря у найкращому ресторані міста – з гордістю заявив хлопець.
-Ого! Ти хочеш справити на мене враження? – вирішила пофліртувати я.
-Уже, інакше ти б не погодилася на зустріч.
Коли ми під’їхали до закладу, Іван допоміг мені вийти з машини й попросив зачекати біля входу, бо йому терміново потрібно було відповісти. Поки я очікувала на свого кавалера, до мене підійшов безхатченко. Чоловік виглядав змореним та виснаженим. Запитав чи не могла б я дати йому кілька копійок на хліб. Без зайвих роздумів я дістала зі своєї сумочки 500 гривень й дала незнайомцеві.
Він не встиг подякувати, бо до нас підбіг Іван та влаштував скандал. Ваня обзивав чоловіка не найкращими словами та наказав йому забиратися геть, а потім ще й мене присоромив, мовляв, мені повинно бути бридко говорити з «такими» особами.
-А хіба він не така сама людина, як ти і я? – обурилася я.
-Звісно, що ні! Ми з тобою заробляємо на хліб, а він наживається з інших.
-Невже у тобі немає навіть каплі співчуття до людей, що опинилися у складних життєвих обставинах? Не думаю, що він з народження живе на вулиці.
-Чужі проблеми мене не обходять. Якби на те моя воля, я б видав закон, щоб усіх цих бомжів гнали у шию з нашого міста!
Моєму обуренню не було меж. Все ж таки Іван залишався таким же самозакоханим бовдуром, як я і думала. Не потрібно було погоджувати на це побачення, але відступати запізно. Вирішила, що хлопця варто провчити. Якщо він так пишається тим, що сам заробляє собі на хліб, то нехай побрязкає гаманцем.
Зробивши замовлення, я попередила Івана, що піду до вбиральні, а насправді підійшла до нашого офіціанта та додатково замовила десять лотків із їжею на виніс. Попередила, щоб все спакували у пакети й коли все буде готово, скинули мені смс на телефон.
Тим часом я дозволила Івану вихвалятися переді мною, щоб постати у всій красі. Нарешті прийшло повідомлення. Сказала, що терміново мушу здійснити дзвінок. Поки Іван чекав на моє повернення, я пішла на кухню, забрала замовлення й вийшла через чорний хід.
Замовлену їжу я роздала безхатченкам й навіть зробила кілька фото, щоб відправити їх Іванові, підписавши: «Навіть такі самозакохані дурні, як ти, здатні творити добро, правда, не з власної волі». Шкода тільки, що я не побачила обличчя свого колеги, коли йому принесли рахунок. Половину місячної зарплати він точно залишив.
Після нашого «вдалого» побачення Іван оминає мене десятою дорогою, а я заприсяглася більше не зустрічатися з чоловіками, які мені не приємні.
