Він не виносив свою дружину. Пятнадцять років разом і ось останній рік кожна її дрібниця почала його бісити. Найгірше було вранці: вона, лежачи в ліжку з розкуйовдженим волоссям, простягала до нього руки й говорила: «Доброго ранку, коханий! Сьогодні буде чудовий день». Звучить ніби мило, але її тонкі руки й обличчя, спухле від сну, викликали в нього огиду.
Вона підводилась, йшла до вікна, дивилася в далечінь, потім скидала нічну сорочку й ішла до ванни. Колись він обожнював її тіло, її безтурботність, що іноді переходила межі. Тепер же навіть її вигляд дратував. Одного разу він ледь не штовхнув її, щоб вона швидше прокинулася, але стримався і лише буркнув:
Копай швидше, набридло чекати!
Вона не поспішала. Вона знала про його роман на стороні, навіть знала ту дівчину, з якою він крутився вже три роки. Спочатку було боляче, але час загоїв рани, залишивши лише тихий сум. Вона пробачала йому злість, байдужість, його відчайдушні спроби втекти від власної дорослості. Але не дозволяла нікому забирати її спокій жила повільно, насолоджуючись кожною миттю.
Так вона вирішила, коли дізналася, що хвора. Хвороба підточувала її день за днем і незабаром мала перемогти. Спочатку хотілося розповісти всім, поділитися болем, але найстрашніші дні вона пережила сама, змирившись з неминучим. Її життя поволі згасало, але з кожним днем у ній прокидалась мудрість того, хто дивиться на світ останній раз.
Її рятувала бібліотека півтори години їзди, але вона кожного дня пробиралася до вузького закутка з вивіскою «Таємниці буття», яку намалював дідусь-бібліотекар, і шукала книгу, що, здавалося, тримала відповіді на всі питання.
А він тим часом біг до коханки. Там було яскраво, тепло і зручно. Три роки він «кохав» її дикою, несамовитою любовю: ревнував, каявся і не міг жити без її молодого тіла. Сьогодні він вирішив: досить. Навіщо мучити всіх? Він не любить дружину він її ненавидить. Він дістав фотку з гаманця й для пущої рішучості розірвав її на шматочки.
Зустрілися в ресторані там, де святкували пятнадцятий ювілей. Вона прийшла першою. Він перед цим заскочив додому, шукаючи документи для розлучення. У шухляді знайшов темно-синю папку раніше не бачив. Розкрив і очікував компромату, але знайшов лише купу аналізів, довідок, усі з її іменем.
Думка вдарила його, як грім: вона хвора! Він загуглив діагноз. «Від 6 до 18 місяців». Дати показували минуло вже півроку. У голові гуло: «618 місяців»
Осінь була лагідна сонце гріло не сильно, але так, щоб на душі ставало світліше. «Яке дивовижне життя», думала вона. Вперше за весь час хвороби їй стало шкода саму себе.
Вона йшла вулицею, дивилася, як люди готуються до зими, і знала весни вже не побачить. Раптом образа підступила до горла й вилилася сльозами
Він метушився по кімнаті, вперше відчувши, як швидко все минає. Згадував її молодою, коли вони тільки одружилися й мали стільки надій. Адже колись він її любив. І раптом зрозумів: пятнадцять років і ніби їх не було.
В останні дні він не відходив від неї. Лякався її втратити, готовий був на все, аби вона залишилася. Якби хтось нагадав, що ще місяць тому він мріяв про розлучення, він би заперечив: «Це був не я».
Він бачив, як вона плаче вночі, думаючи, що він спить. Розумів: немає страшнішого вироку, ніж знати свій кін
