Він обрав родину. Але не нашу.

Дмитро обрав родину. Але не нашу.
– Мамо, годі тобі! – рвзко відвернувся від вікна, вдивляючись у машини, що проїжджали. – Одне й теж посилу? Я ж сто разів пояснив!
– Пояснив? – Ганна Петрівна розвела руками. – Що ти мені пояснив? Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?
– Вона не чужа! Оксана – моя дружина! – син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. – І діти тепер мої! Розумієш? Мої!
Соломія мовчки сиділа за кухонним столом, крутячи в руках чайну ложку. Сльози падали просто в остиглий чай. Вона не плакала – сльози лилися самі, немов дощ за вікном.
– Твої?! – мати вибухнула страшним реготом. – Та ти з глузду з’їхав! У те ж є рідна сестра, що після аварії ледве ходить! У те ж є мати, що все життя на тебе поклала! А ти… ти йдеш до чужих!
Дмитро сів на край дивану, провів долонею по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях.
– Мамо, спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Маю право на власне життя.
– Власне життя? – Ганна Петрівна сіла навпроти, взяла його за руки. – Дмитрику, рідний, та яке там життя з розлученою жінкою й двома чужіми дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчинку молодшу, народиш своїх…
– Не хочу інших дітей! – він вирвав руки. – Максим і Маринка – вже мої. Максим учора батьком мене назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось батьком назвав!
Соломія всхлипнула, підвелася зі столу. Кульгаючи, підійшла до брата.
– Дмитре, а як же я? – голос був тихим, зламаним. – Ти ж знаєш, що без тебе пропаду. Після аварії тільки на тебе й надіюсь. Мама пенсіонерка, грошей у неї нема. Хто мені допоможе, коли не ти?
Братні обійми. Дмитро пригорнув Соломію, погладив по волоссю.
– Соломійко, я ж не вмираю. Житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер власна сім’я.
– Власна сім’я в тебе завжди була! – не втрималася Ганна Петрівна. – Ми – твоя родина! Рідна кров!
– Оксана вагітна, – тихо промовив Дмитро.
Зависла тиша. Тільки годинник на стіні цокав, а за вікном шумів дощ.
– Що ти сказав? – матері зблідло, вона сіла у крісло.
– Оксана чекає дитину. Нашу дитину. Розумієте тепер, чому не можу її кинути?
Соломія відірвалася від брата, глянула широко відкритими очима.
– А скільки? – запитала вона.
– П’ять тижнів поки. Лікарі кажуть, все добре.
– Господи… – мати закрила обличчя руками. – Та що ж ти наробив, сину? Що ти наробив?
Ган
Валентина Петрівна мовчки витирала пил з портрету покійного чоловіка, Катя старанно готувала чайник і найкращий посуд, а Ігор, дивлячись на дощ за шибкою, молився в душі, щоб завтрашня зустріч не розбила те крихке щастя, що так важко давалося його новій, так довго очікуваній родині.