Ганна Романівна стояла біля вікна, немов зачарована струмками дощу на шибці.
Перестань, мамо! Ігор різко повернувся. Скільки можна? Повторюю вже сотню разів!
Повторюєш?! вона вдарила рукою об стіл. Що ти мені пояснив?! Що кидаєш рідних заради якоїсь чужої жінки з дітьми?!
Вона не чужа! Олеся моя дружина! його кулаки стиснулися, голос дрижав. Й діти тепер мої! Зрозуміла? Мої!
Соломія мовчала за столом, вертіла ложку в пальцях. Сльози котилися в холодний чай. Плакати не хотілося вони лилися самі, немов той дощ за вікном.
Твої?! Ганна Романівна зареготала, і сміх був страшніший за крик. Ти зїхав з глузду! У тебе є рідна сестра, котра після аварії ледве ходить! Мати, що ціле життя тобі віддала! А ти… ти тікаєш до чужих!
Ігор впав на диван, провів рукою по обличчю. Втома від цих розмов розколювала скроні.
Мам, спробуй зрозуміти. Мені тридцять два. Я маю право на власне життя.
Власне життя? жінка сіла навпротишнінько, вхопила його руки. Ігорку, рибко, яке там життя з розлученою та двома чужими дітьми? Ти молода людина, красенчик, добра робота. Знайдеш собі дівчину з нашої округи…
Не хочу інших дітей! він вихопив руки. Миколко і Дарійка вже мої. Миколко вчора назвав мене татом. Чуєш? Перший раз у житті! Хтось назвав мене татом!
Соломія схлипнула, підвелася. Пішла до брата, хитаючись.
Ігорю, а я як? її голос був ледве чутний, переломлений. Ти ж знаєш, без тебе пропаду. Після аварії лише на тебе надія. Мама на пенсії. Хто допоможе?
Братнє обійми. Він пригорнув сестру, гладив по волоссю.
Сонечко, я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер своя родина.
У тебе завжди була родина! не витримала мати. Ми твоя родина! Рідна!
Олеся вагітна, тихо сказав Ігор.
Повисла тиша. Лише тикали годинник та шумів за вікном дрібний дощик.
Що ти сказав? Ганна Романівна зблідла.
Олеся чекає дитину! Нашої! Тепер розумієте, чому я не можу її кинути?
Соломія відійшла, дивилась на нього широко розплющеними очима.
А скільки їй? (він: – Скільки часу?)
Потрошки, пять тижнів. Та лікарі кажуть все гаразд.
Боже мій… мати сховала обличчя в долонях. Що ж ти наробив, сину? Що наробив?
Ганна Романівна тридцять років була вихователькою у садку. Дітей любила білою любов’ю, але онуків від Ігоря уявляла зовсім по-іншому. Не від розлученої з чужими дітьми, а від порядненької дівчини.
Мам, та що тут такого? Ігор сів біля неї. Онука дочекаєшся. Чи онучку. Хіба погано?
Від кого?! вона відсторонилась. Від жінки, що вже раз одружувалась? Двох народила? А хто вона взагалі? Звідки?
Олеся сестра у дитячій лікарні. Добра людина. Чудові діти.
А батько їх де
Валентина Петровна кивнула, впервые за вечер тихо всхлипнув, и дрожащими пальцами разгладила платок, готовясь завтра увидеть невестку вместо врага.
Він обрав сім’ю. Але не нашу.
