Сьогодні я знову гортаю сторінки свого непростого життя. Скільки вже часу минуло, як усе стало догори дном? Автокатастрофа. Дорожній знак біля Житомира досі сниться вночі саме там усе залишилось: і амбіції, і мрії, і впевненість у завтрашньому дні.
Раніше у мене була гарна робота в Києві посада генерального директора, гарний оклад у гривнях, великі плани на майбутнє. Ще зовсім недавно збиралися з Оксаною в Карпати на лижі, жартували з друзями по вихідних, спонтанно відвідували улюблені кавярні на Подолі А зараз усе наче розчинилося у болю.
Після численних операцій лікарі ледь склали мені ноги докупи. Виписали, мовляв, вдома буде трохи легше але що вони розуміли? Лишалося сподіватися на Господа і вдачу, хоча ночі розчинялись у криках біль пробирав до самих кісток. Тільки натщесерце уколи зранку та під вечір давали змогу на мить задрімати.
Кілька місяців лежав прикований до ліжка і бай, щоб ніхто не дізнавався, як воно користатися “качкою”. Спасибі дружині! Вона мій ангел-охоронець. Тільки но спромігся бодай трохи підвестися й узяти в руки ходунці, все почалося спочатку: різка, нестерпна біль. Я тоді вперше дізнався, що таке уколи в живіт проти тромбозу. Ні чхнути, ні кашлянути бажано навіть не сміятись або в туалет ходити по-старому.
Міцні нерви? Їх точно забирав біль. Але що робити? Час минає, і поволі навчився робити кроки. Переможець вперше став на ноги, хоча і спотикався, і падав, і стискав зуби від розпачу. А друзі кудись зникли. Не кликав, але й не питали. На роботі моє місце зайняв новий виконуючий обовязки. Куди я дінуся тепер?
Перспективи не тішили. Інвалідна доля, і лише думка: “Слава Богу, що Оксана зі мною не розлучилася.”
Памятаю цей квітневий ранок. Вперше, ледве волочачи ноги, вийшов на двір під руку з Оксаною. Яскраве сонце ніби вдарило мене по очах аж задихнувся. Витиснув із себе кілька сліз: ось він я, нікому не потрібний чоловік на милицях.
Оксана тактовно відійшла дала мені побути з собою. Спробував зробити кілька кроків І раптом біля лівої милиці жалібно нявкнуло щось сіре. Дивлюсь кошеня. Сидить, дивиться в самісіньку душу.
Ну що, малий, що тобі потрібно? питаю.
Стількох років майже не помічав тварин, і не знав, як із ними поводитися. Кошеня тільки подивилося і тихо, болісно попросило їсти.
Оксано, принеси, будь ласка, йому котлетку, попросив я.
Вона принесла з кухні. Я, крекчучи, схилився і пригощаю кошеня, а той уважно вдивляється в мої очі й береться за обід.
Наступного дня вийшли під лавкою чекало вже три коти. Виглядає, засиділися тут не вперше.
Ну, оце ви даєте! сміюсь.
Біль на мить відступив. Навіть Оксана, хоч і варнякала про “голодних нахаб”, знову принесла три котлетки. Я ледве-ледве пригостив кожного.
Третій день. Пять котів і дві малі дворняжки. Оксана вже сердито відверталась і казала, що виселить і мене, і звірят, але послухалась збігала за кіло сосисок у крамничку під будинком. Всі хижачки чекали, доки я розділю та так по-чесному!
Оці зграйки коти й собачки почали щоранку зустрічати мене, крутячи кола навколо милиць, заманювали в якісь веселі ігри. Я і сердився, і сміявся, і ставав на кілька кроків далі. Собачки аж “кричали” від радості гавкали, як діти.
Наступного ранку задощило, а Оксана вже обіцяла відібрати костилі, але я настояв спустився сам. Бо як же? Вони чекають на мене. Я ж обіцяв!
Пять котів і дві собачки, веселий весняний дощик, я, кульгаючий, ганяюся за ними на подвірї, сміюся з мого безсилля. А Оксана, тримаючи парасольку, вже не сварилася посміхалася мені.
Минуло ще трохи часу і вже залишилася одна милиця, а потім і неї не стало. Вона тільки заважала бігати з чотирилапою компанією. І саме тоді я раптом усвідомив: давно вже не болять ноги.
На роботу більше не покликали. Головне попрощався з усіма по-людськи, отримав пристойну компенсацію у гривнях і звільнився. Зявилася купа вільного часу я вирішив написати про все, що зі мною трапилось.
Вийшла велика п’єса зовсім неочікувано для себе самого. Спробував донести її до столичних театрів. Усі відмовили крім маленького народного театру десь у підвалі на Лукянівці.
Через тиждень подзвонив режисер: “Ставимо! Але треба скоротити, переписати”. Місяць ми з ним сперечалися, переписували на червоному папері, нервували. А потім прийшла премєра.
В залі лише пятнадцять глядачів, не півзалу навіть. Але саме ці пятнадцятеро найцінніші. Я хвилювався, боявся глянути у залу. Останні слова завіса повільно опускається. Зал на мить сповнюється тишею. Здається, все пропало
Та раптом шалені оплески. Справжнє свято! Актори радіють, уклоняються, двічі виходять на поклони. На другу виставу в залі жодного вільного місця, люди стоять у проходах, вітають нас оваціями.
Через місяць театр переселився до центрального залу міста, і там уже мене називали “зіркою”. Я купив собі стильний костюм, а вклонятися глядачам завжди виходив із Оксаною як і належить. Бо інакше ніяк.
А дві собачки та пять котиків? Двоє котів і дві собаки живуть із нами; решту розібрали, хто полюбив мою пєсу. Тепер подейкують, що на щастя.
Про що мій щоденник? Та ні про що А може й про те, як важливо подивитись собі під ноги, зустріти там погляд, сповнений надії і вже не зможеш опустити рук. Треба йти далі.
