ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Тарас перебрався в село Зелений Гай із сусідньої області. Спочатку оселився у старенькій хатині, що дісталася від далекої тітки — тимчасово, поки будував власне господарство. І ось одного вечора, коли прикручував останні дощечки на ґанку, помітив її — струнку, охайну, з городськими манерами жінку, що йшла від зупинки. Оксана. Так звали його сусідку.
— Красуня… І яка стать, — подумав він. — Справжня пані.
За кілька днів вони зустрілися біля сільського магазину. Не довго думаючи, Тарас сказав:
— Ти ж Оксана? Я у сусідів питав. А я — Тарас. Давай знайомитись?
Вона зніяковіла, але в душі сяяла — такий чоловік звернув на неї увагу! Тарас не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він подарував їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Тепер Оксані п’ятдесят вісім, Тарасові — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишному домі з новим ґанком. Син — дорослий, давно переїхав до іншого регіону, мешкає з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Маринка, єдина і обожнювана.
Оксана того дня чекала Тараса з роботи. Він був у полі — весняні посіди вже добігали кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалась біля вікна:
— Щось мій Тарас затримується… Обіцяв, що сьогодні закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спогади. Дитинство було нелегким. Народилася у багатодітній родині — шестеро дітей, вона старша. Хатинка крихітна, а в ній — батьки, бабуся по батькові та ціла юрба малечі. Батьки зранку до ночі на роботі, а Оксана з бабусею — по господарству.
Коли розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабусь, а у що ти гралася, якщо іграшок не було?
— У що попало, Маринко… камінчики, палички, шматочки тканини…
Більше не почала розповідати — ще рано було онуці це усвідомлювати.
Батько Оксани був теслею — золоті руки, його часто кликали на підробіток. Платили непогано, але ввечері на столі стояла пляшка. Вертався веселим, мама воркотіла, але дітей не ображав, навпаки — був лагідним.
Ялинок у них вдома не ставили. Першу прикрашену ялинку Оксана побачила у школі. Там було справді весело і чарівно.
Коли помер батько, Оксані було лише дев’ять. За два місяці не стало й бабусі. Мама лишилася сама з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але жити стало неймовірно важко.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Оксана.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?
Дитинство скінчилося. Оксана стала нянькою для молодших — готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подруг, ігри — забулися. Тільки влітку легше: город, худоба — хоч і важко, але звично.
Коли Оксані виповнилося десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тягнулася за сіном. Рука пошкодилася серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не відновилися. Після цього багато речей робити їй ставало важко. Навчання йшло непросто, але вона старалася.
Після восьмого класу її відправили на навчання до технікуму. І ось там вона нарешті відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо в шитті.
— Оксано, молодець! Подивіться, як акуратно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Себе рідко баловаВони сиділи за столом, сміялися з якоїсь дрібниці, і Оксана раптом усвідомила, що саме ці прості моменти роблять її життя справді щасливим.
