Він прийшов, щоб залишитися
Ярослав Іванович ішов у гости вперше за дуже довгий час. До жінки, яка все частіше займала його думки. Адже колись сам собі пообіцяв: більше ніяких родин. Ні кохання, ні шлюбів, ні болю.
Після розлучення з дружиною життя пішло шкереберть. Вона забрала їхнього трирічного сина й поїхала в інше місто. Ярослав намагався боротися. Не вірив, коли йому шептали про її зради. А потім почув від неї саме, дивлячись у вічі, що йде до іншого — «кохання, почуття, яких з тобою ніколи не відчувала»…
Ярослав не благав залишитися. Але без сина не уявляв життя. Адже саме він з народження виховував хлопчика — вставав уночі, годував з пляшечки, прав пелюшки, вчив ходити. Вони були єдиним цілим. А тепер — його просто викреслили. Сина перевезли за сотні кілометрів. І коли Ярослав, не витримавши, приїхав туди, хлопчик, не дивлячись на подарунки, просто вліз до нього на коліна, стиснув руку й мовчав. А коли батько збирався йти, малеча одягнувся й став біля дверей:
— Я хочу до тата. Я піду з татом.
Його зупинили. Ярослава випроводили за поріг. А дитячий голос ще довго лунав зі сходової клітки: «Я хочу до тата!»
Все. Заборона на зустрічі. Лише рідкі дзвінки, лише перекази та посилки. Він став для сина кимось на кшталт примари. Десь він є, але ніби його немає…
Ярослав замкнувся. Жінки бували, але варто було заговорити про щось серйозне — він зникав. Боявся. Не за себе. За того хлопчика, якого в нього забрали.
А потім він побачив Соломію. На презентації. Скромна чорна сукня, мідне волосся, спокійний погляд. Ніби прокинувся. Дізнався про неї все: не заміжня, є син, три роки, живе з матір’ю, з чоловіками не зустрічається. Гарна, розумна, принципова.
Він почав шукати приводи для зустрічей. «Випадково» з’являвся біля офісу, коло магазину. Соломія не відштовхувала, але трималася стримано. Знайомство розвивалося повільно. І ось — вона запросила його додому. Познайомити з сином і матір’ю. Це був знак.
Ярослав ретельно підготувався: пальто, шарф, парфум, подарунок — великий конструктор. Хвилювався: чи прийме його хлопчик? Чи знайдуть спільну мову?
Він подзвонив у двері.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Ярослав Іванович, — відповів він.
Двері відчинилися. На порозі стояв серйозний хлопчик у білій сорочці та краватці.
— Вітаю. Заходьте! Мама скоро повернеться з магазину. Вона наказала мене вас зустріти. Тільки тихо, будь ласка — бабуся спить. У неї болить голова. Заходьте! Тільки… знімайте штани.
— Що?.. — здивувався Ярослав.
— Ну ви ж з вулиці! Мама каже, у штанах з вулиці — мікроби. Потім усі захворіємо. Треба знімати одразу, у передпокої. У нас тепло — не замерзнете.
Хлопчик був абсолютно серйозний. Очевидно, повторював слова дорослих. Ярослав завагався.
— Можна я не зніматиму? Вони нові, чисті. У машинки не грав. Хочеш — щіточкою почищу. Мене звати Ярослав, а тебе?
— Богданко. На честь дідуся. Дуже приємно. Ну добре, заходьте в штанах, але мама буде сваритися. Ось капці. Обов’язково надіньте!
— Обов’язково. Підлога — це важливо.
— Мама купила їх спеціально для вас. А мені в черевиках не можна ходити. Тільки якщо дуже треба, тоді — уздовж стіни й стрибком через килим. У нас вдома чисто не тому, що прибирають, а тому що не смітять. Так бабуся каже.
Ярослав усміхнувся. Хлопчик був розумним, жартівливим і явно намагався справити враження. Він підвів до Ярослава свій відкритий, щирий погляд — і той відчув, як у грудях щось тепло стиснуло.
— Я тобі подарунок приніс. Конструктор. Любиш збирати?
— Люблю, але не дуже виходить. Мама каза— Молодець, навчимося разом.
