Він прийшов, щоб залишитися
Юрій Семенович ішов у гості вперше за багато років. До жінки, що все частіше займала його думки. Адже колись він дав собі слово: більше ніяких родин. Ні кохання, ні шлюбів, ні болю.
Після розлучення з дружиною життя пішло шкереберть. Вона забрала їхнього трирічного сина та виїхала до іншого міста. Юрій намагався боротися. Не вірив, коли йому шептали про її зради. А потім сам почув від неї, дивлячись у вічі, що йде до іншого — «це кохання, яке з тобою я ніколи не відчувала»…
Юрій не благав її залишитися. Але без сина він не уявляв свого життя. Адже з самого народження він сам виховував хлопчика — вставав уночі, годував з пляшечки, прав пелюшки, вчив ходити. Вони були одним цілим. А тепер — його просто викреслили. Сина перевезли за тисячу кілометрів. І коли Юрій, не витримавши, приїхав туди, хлопчик, не зважаючи на подарунки, просто заліз йому на коліна, стиснув руку та мовчав. А коли батько збирався йти, малий одягнувся та став біля дверей:
— Я хочу до тата. Я піду з татом.
Його зупинили. Юрія випровадили за поріг. А дитячий голос ще довго лунав зі сходової площадки: «Я хочу до тата!»
Усе. Заборона на зустрічі. Лише рідкісні дзвінки, перекази та посилки. Він став для сина кимось на кшталт примари. Десь він є, але ніби його немає…
Юрій замкнувся. Жінки бували, але варто було заговорити про щось серйозне — він зникав. Боявся. Не за себе. За того хлопчика, якого в нього забрали.
А потім він побачив Олену. На презентації. Строге чорне плаття, русяве волосся, спокійний погляд. Ніби прокинувся. Навів про неї довідки: не одружена, є син, три роки, живе з матір’ю, з чоловіками не зустрічається. Гарна, розумна, принципова.
Він почав шукати привід для зустрічей. «Випадково» з’являвся біля офісу, біля магазину. Олена не відштовхувала, але трималася стримано. Зв’язок розвивався повільно. І ось — вона запросила його до дому. Познайомитись із сином та матір’ю. Це був знак.
Юрій ретельно приготувався: пальто, шарф, парфум, подарунок — великий конструктор. Хвилювався: чи прийме його хлопчик? Чи вдасться знайти спільну мову?
Він подзвонив у двері.
— Хто там? — почувся дитячий голосок.
— Юрій Семенович, — відповів він.
Двері відчинилися. На порозі стояв серйозний хлопчик у білій сорочці та метелику.
— Добрий день. Заходьте! Мама незабаром повернеться з магазину. Вона наказала мене зустріти вам. Тільки тихо, будь ласка — бабуся спить. У неї болить голова. Заходьте! Тільки… знімайте штани.
— Перепрошую?.. — здивувався Юрій.
— Ну, ви ж з вулиці! Мама каже, що у штанах з вулиці — мікроби. Потім усі захворіємо. Треба знімати одразу, у передпокої. У нас тепло — не замерзнете.
Хлопчик був абсолютно серйозен. Очевидно, повторював слова дорослих. Юрій завагався.
— Можна я не зніматиму? Вони нові, чисті. В машинки не грав. Хочеш — щіткою почищу. Мене звати Юрій, а тебе?
— Яресько. На честь дідуся. Дуже приємно. Ну добре, заходьте в штанах, але мама буде сваритись. Ось капці. О— Обов’язково надіньте, — сказав Яресько, і в його очах з’явився промінь сподівання, ніби він уже бачив майбутнє, де цей чоловік стане частиною їхньої родини.
