Він руйнує нас зсередини: я боюся, що дядько мого чоловіка знищить нашу сім’ю
До дядька мого чоловіка — Богдана Тарасовича — він завжди прислухався. Шанував, ставив за приклад, у всьому йому довіряв. Я ж з першого дня не розуміла, за що можна цінувати цю людину. Гострий, дратівливий, постійно з усіма у сварках — чи то сусіди, колеги чи рідні. Його навіть на попередній роботі терпіли лише через стаж, хоча він і там встиг посваритися з половиною колективу.
Але все змінилося, коли Богдан Тарасович взяв мого чоловіка, Степана, до своєї бригади. До нього там ніхто не затримувався — усі тікали максимум за півроку. Він причепився до всього, поспішав, звалював провину. Але Степан — людина м’яка, не конфліктна. Терпів, мовчки переробляв, гасив спалахи дядькового гніву. Інколи, звісно, зривався, але потім вони мирилися. Робота йому навіть подобалася, хоч і несправедливість із розподілом прибутку — половина дядьку, половина йому — мене завжди обурювала.
Після весілля я зрозуміла: Степану не можна пити. Він перетворюється на чужу людину — агресивну, непередбачувану. Я сподівалася, що Богдан Тарасович якось допоможе, направить. Адже чоловік його поважав. Та все пішло шкереберть. Замість допомоги — лише підливання олії у вогонь. Вони почали разом ходити до шинку, пити. Після таких вечорів Степан був у жахливому стані. А коли я намагалася щось сказати, він твердив, що «в сім’ї чоловік головний, а жінка має коритися». Ці слова, я впевнена, йому нав’язав дядько.
Пізніше, під час однієї зі сварок, Степан почав повторювати за дядьком різні абсурди про мою матір. Мовляв, вона — інтриганка, налаштовує всіх проти нього. Хоч бачилися вони всього пару разів. Причому обидва рази — ввічливо, культурно. Мені стало ясно: дядько не просто впливає — він відверто налаштовує чоловіка проти моєї родини. Проти мене.
Ми з Степаном завжди усе вирішували разом. А тепер він став віддалятися. Моїх порад не слухає, будь-які зауваження сприймає у штики. Ніби я — загроза його дядькові, а не дружина. Я бачила, як мій чоловік змінюється, і розуміла, що джерело всіх бід — його дядько. Але як боротися з людиною, яку твій чоловік вважає авторитетом?
А потім сталося несподіване: Богдана Тарасовича звільнили. Чергова сварка, керівництво не витримало. А Степана — навпаки, підвищили. Його поставили на місце дядька. Це було ударом по самолюбству Богдана. Він втік із міста, мовляв, «тимчасово», але, як я дізналася, просто не міг змиритися, що тепер він — нижчий за статусом.
І ось нещодавно мій чоловік повідомив, що його дядько повертається. Йому запропонували місце помічника — під керівництвом Степана. Я була в жаху. Просила чоловіка поговорити з начальством, знайти іншого напарника. Але він навіть слухати не став. Сказав, що без помічника не впорається, а з дядьком вони колись добре працювали.
Та тільки я знаю, чим це все закінчиться. Він не змириться з підлеглим становищем. Знайде, за що вчепитися, де підставити. Підкопе. Зруйнує. Адже в нього є досвід у таких справах. Він заздрить. Він не вміє працювати на рівних. Він завжди тягне ковдру на себе.
Я вже не впізнаю свого чоловіка. Він наче маріонетка в руках дядька. І якщо так піде далі — я боюся, ми просто не витримаємо. Чи він втратить роботу, чи я втрачу сім’ю. А може, все відразу. Я не знаю, як жити з цим тривожним очікуванням. Як врятувати те, що в нас ще залишилося…
Сьогодні усвідомив: іноді найнебезпечніші вороги — не ті, що нападають відкрито, а ті, що підлаштовуються під твої слабкості. І найважче — побачити цю небезпеку, доки не стало пізно.
(Дневниковий запис)
