10 травня
Він руйнує нас зсередини: я боюся, що дядько мого чоловіка знищить нашу родину.
До дядька мого чоловіка — Бориса Петровича — він завжди прислухався. Шанував, ставив за приклад, у всьому довіряв. А я з першого дня не розуміла, за що можна цінувати цю людину. Різкий, дратівливий, постійно з усіма у сварках — чи то сусіди, колеги, чи родичі. На попередній роботі його терпіли лише через стаж, хоча й там він встиг посміятися з половини колективу.
Та все змінилося, коли Борис Петрович взяв мого чоловіка, Тараса, до себе у бригаду. До нього ніхто там не затримувався — усі тікали максимум за півроку. Дядько чіплявся до дурниць, поспішав, звинувачував інших у своїх помилках. Але Тарас — людина м’яка, не конфліктна. Терпів, мовчки переробляв, гасив його спалахи гніву. Інколи, звісно, зривався, але потім вони мирилися. Робота йому навіть подобалася, хоча несправедливість з розподілом заробітку — половина дядькові, половина йому — мене завжди обурювала.
Після весілля я зрозуміла: Тарасові не можна пити. Він стає чужим — агресивним, непередбачуваним. Я сподівалася, що Борис Петрович якось допоможе, наставить. Адже чоловік його шанував. Та все пішло шкереберть. Замість допомоги — підливання масла у вогонь. Вони почали разом ходити до корчми, пити. Після таких вечорів Тарас був у жахливому стані. А коли я намагалася щось сказати, він повторював, що «у родині чоловік — голова, а жінка має слухатися». Ці слова, я певна, йому нав’язав дядько.
Потім, під час однієї з сварок, Тарас почав повторювати за дядьком всякі нісенітниці про мою матір. Мовляв, вона інтриганка і налаштовує всіх проти нього. Хоча бачилися вони всього кілька разів, і завжди культурно. Мені стало ясно: дядько не просто впливає — він свідомо налаштовує чоловіка проти моєї родини. Проти мене.
Ми з Тарасом завжди вирішували все разом. А тепер він віддаляється. Моїх порад не слухає, будь-які зауваження сприймає у штики. Ніби я — загроза його дядькові, а не дружина. Я бачила, як мій чоловік змінюється, і розуміла, що корінь усього лиха — його дядько. Але як боротися з людиною, яку твій чоловік вважає авторитетом?
А потім сталося несподіване: Бориса Петровича звільнили. Черговий скандал, керівництво не витримало. А Тараса — навпаки, підвищили. Його поставили на місце дядька. Це було важким ударом для Бориса. Він зник з міста, нібито «тимчасово», але, як я дізналася, просто не міг змиритися, що тепер він — нижче за статусом.
І ось нещодавно Тарас сказав, що дядько повертається. Йому запропонували місце помічника — тепер уже під керівництвом Тараса. Я замерла від жаху. Просила чоловіка поговорити з начальством, знайти іншого напарника. Але він навіть слухати не став. Каже, що без помічника не впорається, а з дядьком їм колись добре працювалося.
Та тільки я знаю, чим це все скінчиться. Він не змириться зі становищем підлеглого. Знайде за що вчепитися, де підставити. Підкопається. Зруйнує. Адже у нього досвід у таких справах. Він заздрить. Не вміє працювати на рівних. Завжди тягне ковдру на себе.
Я вже не впізнаю свого чоловіка. Він немов лялька у дядькових руках. І якщо так піде далі — боюся, ми просто не витримаємо. Або він втратить роботу, або я втрачу родину. А може, і одразу все. Не знаю, як жити з цим тривожним очікуванням. Як врятувати те, що в нас ще залишилося…
Сьогоднішній день навчив мене: іноді найнебезпечніші вороги — не ті, що нападають ззовні, а ті, що підступно руйнують тебе зсередини, прикриваючись родинними зв’язками.
