Він щодня чекав на неї, поки не зрозумів, що вона не прийде.
— Ромку, ти вже вирішив, що робитимеш цього літа? — Ярина сіла на край столу, перекинула ногу на ногу, зчепила пальці на коліні, обтягнутому джинсами. — Ти мене чуєш?
— Угу, — Роман не відривав очей від ноутбука.
— Що ти там читаєш? — Ярина нетерпляче похитала ногою.
А Роман не міг повірити власним очам. Знову і знову перечитував повідомлення, кусаючи губи.
— Я можу піти, якщо тобі не до мене. — Ярина надула губи. — Мені піти?
Вона цілий ранок прикрашала себе перед дзеркалом. Підвела очі, одягла вузькі джинси та білу футболку з написом «Не турбуйся, будь щасливим!» чорними літерами на спині — так, як йому подобалося. А він навіть не дивився на неї. Ярина зіскочила зі столу, химерно похитуючись, пройшла крізь кімнату, зупинилася біля дверей і оглянулася. Роман як і раніше сидів перед ноутбуком, нічого навколо не помічаючи.
— Я пішла! — У її голосі прозвучало попередження, наче «ти ще пошкодуєш!»
Вона взялася за дверну ручку і востаннє глянула на спину Романа.
— Ну й пожалуйста. — Ярина струснула довгим світлим волоссям і різко вийшла, грюкнувши дверима.
Вона йшла сходами гуртожитку повільно, чекаючи, що Ромко вибіжить, наздожене, поверне. Потім швидко кинулася донизу, закусивши губу від розпачу. Промайнула повз вахтера та вискочила на вулицю — у теплі обійми яскравого сонця.
Роман навіть не помітив, що Ярина пішла, що вона взагалі була тут. Він знову і знову перечитував повідомлення, вдивляючись у посміхаюче обличчя на аватарці. Це була вона — його мати. Змінилася, зі слідами колишньої краси, яку намагалася повернути рясним макіяжем. Але це вона. А йому здавалося, що він забув її обличчя…
П’ятнадцять років тому він вважав матір найкращою мамою на світі. Можливо, вона не була найніжнішою, як хотілося йому, п’ятирічному Ромці, але він любив її відчайдушно. Її обличчя справді стерлося з пам’яті, але той день, коли востаннє бачив її, він пам’ятав до найдрібніших деталей.
Вона стояла перед дзеркалом — висока, струнка, у облягаючому блакитному сукні. Шурх, шурх — щітка гладила блискучі шовковисті коси. Мати відкинула волосся назад, поклала щітку на тумбочку і поглянула згори на Ромку, який дивився на неї.
Те ранкове свято було дивним. Вона не спішила, не потішала його, щоб він швидше вдягався, а то запізняться до садка. Не звала ледарем, який виводив її з терпцю своєю повільністю. Вона не поспішала! І від цього серце Романа стискалося від тривоги.
Він хотів запитати, чому вона так гарно вдягнена, чи не йдуть вони до садка? Але мати знову повернулася до дзеркала, оглянула себе, провела долонями по сукні, розгладжуючи невидимі складки.
— Ти готовий? — Йому здалося, що її голос задрожав, наче спіткнувся.
— Ми йдемо до садка? — наважився Ромко.
— Так. Тільки до іншого.
Ромко здивовано подивився на матір.
— Так треба, — різко сказала вона, перебиваючи питання. — Ходімо.
І Ромко пішов, поспішаючи, намагаючись не відставати. Від того, що вона не озиралася, як раніше, тривога все росла. Щось було зовсім не так.
Вони їхали довго. За вікном високі цегляні будинки змінилися двоповерхівками, потім дерев’яними хатами. Біля дороги стояли блакитно-зелені навіси зупинок.
Машина зупинилася перед залізними ворітками великої триповерхової будівлі. «Це зовсім не схоже на садок», — подумав Роман.
Вони йшли широкою алеєю до входу, де біля дверей була синя табличка, а не червона, як у його садочку. Ромко не вмів читати, але якби вмів, то дізнався б, що це не садок, а дитячий будинок.
Потім вони йшли довгим коридором, де пахло молочною кашею. «А де ж діти?» — хотів запитати Ромко, але тут вони увійшли до кабінету, заставленого шафами з паперами.
— Здоров, Рома Ковальчук. — Сивохата жінка уважно на нього подивилася.
У її погляді було щось — чи співчуття, чи докір.
— Гаразд. Гадаю, ви встигли попрощатися. Ідіть, — сказала вона матері, ледве глянувши на неї, і знову повернулася до Ромка.
— Ходімо. Я познайомлю тебе з дітьми. — Її рука була жорсткою і сухою.
Ромко вирвався і кинувся до дверей. У коридорі було порожньо — мати вже пішла. Лише у повітрі лишався ледь вловимий запах її парфумів. Найкращий запах у світі. Він би знайшов її по ньому, але жорстка рука знову схопила його за зап’ястя і повела далі.
— Мамо! Мамо! Пустіть! — Ромко боровся, раптом усвідомивши, що мати зрадила його, залишила тут, у цьому великому будинку.
Він тремтів від нестерпного самотВона не повернулася, і він зрозумів, що справжнє прощення — це не забуття минулого, а здатність жити, не тримаючи в собі гіркоти.
