Він сказав, що я «не гожусь на батька» але саме я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оля почала пологи, я був у іншому кінці області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Памятаю, як тримав на руках крихітні клубочки, що метушилися у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Соломію й Максима і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні прогулянки на мотоциклі змінилися на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей з садочка. Я навчився заплітати Соломії коси, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, переконувати Максима зїсти щось крім звичайних макарон із маслом. Я перестав їздити у довгі мотопробіги. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двомісне ліжко.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим між грипом та шлунковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олю під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не підходить для його стилю життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони і заявила, що я не «відповідаю вимогам для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Марія пройшлася по нашій невеликій, але охайній хаті. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася, робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на татуюванні у мене на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за моєю спиною. Максим розревівся. Соломія запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Дуже дорогий, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед слуханням я не міг заснути. Сидів у кухні, тримаючи в руках малюнок Насті на ньому я веду їх за руку перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у своєму житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Олі. Соломія вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Тарасе, ти виглядаєш, як священик.»
«Сподіваюся, суддям подобаються священики», спробував пожартувати я.
Судовий зал здавався іншим світом. Все бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи, що він турботливий батько. Він навіть приніс фотографію трійні у купленій у магазині рамці ніби це щось доводило.
Марія зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Вона згадала «обмежені освітні можливості», «занепокоєння щодо емоційного розвитку» і, звичайно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стиснув кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Олю до моменту, коли Соломія мене зблювала під час довгої дороги, а я навіть не зрушився. Я розповів про затримку мовлення у Насті й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Розказав, як Максим навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по-київські кожну пятницю, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: «Ви дійсно вважаєте, що зможете сам виховувати трьох дітей?»
Я ковтнув. М
