Коли моя сестра Марійка почала народжувати, я був далеко на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових діточок а вона не вижила.
Досі памятаю, як тримав на руках ті крихітні клубочки в реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Оленку, Соломійку та Данилка і зрозумів: я не піду.
Нічні поїздки змінилися на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Навчився заплітати Соломійці коси, заспокоювати Оленку в її спалахах гніву, переконувати Данилка зїсти щось, крім улюблених макарон із маслом. Перестав їздити на довгі мотопробіги. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та шлунковими інфекціями. Я не був ідеальним, але залишався. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Марійку під час вагітності. За її словами, він казав, що трійня «не вписується в його стиль життя».
Але тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Наталя. Вона оглянула мої забруднені олією комбінезони й заявила, що я «не найкраще середовище для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Наталя оглянула нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, як її погляд затримався на моїй татуюванні на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Оленка сховалася за мною. Данилко розплакався. Соломійка запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує чимало, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я сам на все, але продав би навіть останній ключ, аби лишитися з дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг заснути. Сидів у кухні, тримаючи в руках малюнок Оленки я веду їх за руку перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли в житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марійки. Соломійка вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Тарасе, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, судді подобаються священики,» спробував пожартувати.
Суд видавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій рамці ніби це щось доводило.
Наталя зачитала свій висновок. Вона не брехала, але й не мякшила слів. Згадала про «обмежені ресурси», «занепокоєння щодо емоційного розвитку» й, звичайно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марійку до моменту, коли Соломійка зблювала мені на спину під час далекої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розказав про затримку мовлення в Оленки й про те, як узяв другу роботу, щоб платити логопедові. Розповів, як Данилко навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по-київські щопятниці, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: «Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?»
Я ковтнув. Міг збрехати. Але не став.
«Ні. Не завжди,» сказав я. «Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Я робив це не тому, що був змушений. Я робив це тому, що вони моя родина.»
Віктор нахилився, ніби хотів щось сказати. Але замовк.
І тоді трапилося диво.
Соломійка підняла руку.
Суддя, здивовано: «Молода панночко?»
Вона підвелася на стільчику й сказала: «Дядько Тарас обіймає нас щоранку. А коли нам сниться страшне, він спить на підлозі біля нашого ліжка. А одного разу він продав свій мотоцикл, щоб у нас було тепло. Я не знаю, яким має бути тато, але у нас він уже є.»
Тиша. Абсолютна тиша.
Не знаю, чи саме це вирішило все. Можливо, суддя вже давно все вирішив. Але коли він заговорив: «Опікунство залишається за паном Тарасом Бойком,» я видихнув так, ніби не дихав роками.
Віктор навіть не глянув на мене, виходячи. Наталя кивну
