Він сказав, що я «не годен бути батьком» але саме я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оля почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав у руках ці крихітні клубочки, що ворушилися у реанімації для немовлят. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Злату й Максима і зрозумів: я не піду звідси.
Я замінив нічні покатушки на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я міг забирати дітей із садочка. Навчився заплітати Златі коси, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, умовляти Максима зїсти щось окрім звичайних макарон із маслом. Перестав їздити у довгі моторейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та шлунковими інфекціями. Я не був ідеальним, але залишався поруч. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олю під час вагітності. За її словами, він заявив, що трійня «не вписується в його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну праці
