-Тьотю, візьміть цуценятко! Будь ласка, візьміть! – благав малий незнайому жінку.
Вона спочатку наче не второпала, що звертаються власне до неї. Потім стишила трохи крок, глипнула недобрим поглядом на малого і буркнула крізь зуби:
-Візьми собі. Чого собі не візьмеш, га?
-Я б узяв, але тато не дозволяє. Каже, виростеш, то можеш навіть ведмедя собі придбати, коли сам гроші зароблятимеш.
Жінка почвалала своєю дорогою, зло щось бурмочучи собі під ніс. А потім раптом їй згадалося, як колись малою пережила подібну історію.
Гай-гай, коли це було. Вона тоді, мабуть, була меншою за цього хлопчиська. На вулиці підібрала гарнесеньке руде цуценя і принесла додому. Мама змовчала, бо у нас вдома все вирішував тато. Я з нетерпінням і боязню очікувала на його прихід.
І ось він переступив поріг. Цуценя в цей час уже трохи призвичаїлося і почало гратися в кімнаті. У час появи тата воно сховалося під столом. Потім, зрозумівши, що йому нічого не загрожує, вибігло посеред кімнати, несучи в зубах мій тапочок.
-А це що таке? – обурено вигукнув тато. – Удома ніяких тварин. Вчитися треба – зрозуміла!
І вказав пальцем на двері. Я вже знала, що це означає. Знала, що тато й так сердитий на мене за трійку з математики.
-Ех, – зітхнула я і прожогом вискочила разом із милим песиком на вулицю.
Йшла нашою вулицею і пропонувала всім це маленьке кудлате диво. Дехто зупинявся, гладив, але брати песика собі ніхто не хотів. Так я з ним прогуляла, мабуть, більше двох годин і зрозуміла, що тутешньому людові чомусь не до цуценяти.
Уже день хилився до вечора, мені пора було повертатися, і я залишила песика прямо на доріжці. Спочатку побігла, щоб він мене не наздогнав. Потім не втрималася – все-таки оглянулася. Він стояв на цьому ж місці і дивився за мною жалісливими оченятами. Я ще довго згадувала цей погляд цуценяти.
І зараз, коли вже спливло стільки років, я знову згадала ці очі. І в душі заворушився цей давній спогад.
Жінка повернулася – малий так і стояв з цуценятком в руках. Перехожі відмахувалися від нього, як від надокучливої мухи. Врешті жалість перемогла, і жінка навіть несподівано для себе гукнула:
-Малий, іди-но сюди!
Хлопець оглянувся і підтюпцем наблизився до тітки.
-Я візьму його…
Малий радісно усміхнувся:
-Правда?!
Жінка простягнула руки, і малий клубочок перекотився з дитячих рученят до неї. Цуценя було ще зовсім маленьким, пахло молоком і ще чимось теплим. Вона пригорнула його до грудей, і воно почало заплющувати очі – втомилося за день.
Раптом їй стало радісно на душі і тепло, вона оглянулася, щоб ще щось сказати малому, але за ним вже й слід застиг.
-Ну й хай так буде! – до когось промовила жінка і відчинила двері до власної квартири, де її вже давно ніхто не чекав.