Він врятував мене, а я знищила його

Він врятував мені життя, а я зруйнувала його…
Олесю! Олесю, що ж ти коїш?! голос Богдана тремтів від розпачу. Ти ж добре знаєш мої почуття! Чому так зі мною?
Не треба, Богдане! Не ускладнюй! Олеся відвернулась до вікна, щоб не бачити його очей. Все вирішено. Микола Петрович гарна людина, зі статком. Ми житимемо гідно.
А кохання? А все, що було між нами? Невже це нічого не варте?
Олеся стисла кулаки, аж нігті впились у долоні. Звісно, варте. Навіть більше, ніж вона могла зізнатись. Але мати лежала в лікарні після другого інфаркту, а лікування коштувало тисяч гривень суми, недосяжної для них із Богданом.
Було гарно, але життя не казка, сказала вона холодно.
Богдан зробив крок, простягнув руку і завмер, не доторкнувшись.
Олесю… Пам’ятаєш той день на озері? Ти під лід провалилась? Я тебе витягнув, і ми присягнулись…
Годі! різко повернулась вона. Не нагадуй! Що минуло, те пройшло.
Богдан дивився на неї, ніба вперше бачив. Потім повільно кивнув.
Зрозумів. Отже, так. Що ж… Він узяв куртку з комоди. Бажаю щастя, Олесю Григорівно.
Він пішов, не вдаривши дверима. Олеся чула, як його кроки затихли на сліду лиш тоді дозволила собі заплакати.
Микола Петрович дійсно був гарною людиною. П’ятдесятирічний удівець, директор великої компанії, пропонував Олесі не просто шлюб стабільність. Коли мати потрапила до лікарні, саме він покрив усі витрати, нічого не вимагаючи, крім згоди на одруження.
Ти молода, красива, розумна, казав він, тримаючи її за руку. Я ж уже не молодий, мені потрібна супутниця. Ми підходимо одне одному.
Олеся кивала, почуваючись товаром на ринку. Але вибору не було. Мати видужувала, лікарі обіцяли повне одужання з умовою дорогого лікування та догляду.
Весілля пройшло тихо. Микола Петрович був уважним чоловіком. Не вимагав кохання задовольнявся повагою. Олеся щиро намагалась бути доброю дружиною.
Богдана вона не бачила три місяці. Потім випадково зустріла в амбулаторії.
Як справи? запитав він ввічливо, як знайомого.
Нормально. А в тебе?
Тож. Багато працюю.
Він схуд, засмаг, був у новому костюмі. Олеся хотіла запитати про гроші, але
Вона ніколи не змогла вирвати з серця образ того нещасного дня на мертвому озері, де спогади про Ігоря мучили її, мов крижана хвиля, від якої вона навіки озирнеться у дзеркалі, кожен раз здригаючись від шполоту спогадів.