Оксан! Оксан, що ж ти зробила?! голос Ігоря тремтів від безпорадності. Ти ж знаєш мої почуття! Навіщо таке?
Годі, Ігорю! Не ускладнюй! Оксана відвернулася до вікна. Все вирішено. Андрій Петрович чудовий чоловік, забезпечений, житимем гідно.
А кохання? Те, що між нами було? Це все нічого не значить?
Оксана стиснула кулаки, аж нігті впилися в долоні. Значило. Навіть більше, ніж вона могла зізнатися. Мати, Ганна Іванівна, лежала у лікарні після другого нападу, а лікування коштувало тих грошей, яких у них з Ігорем ніколи не було й не могло бути.
Було гарно, але життя не казка, промовила вона холодно.
Ігор зробив крок до неї, простягнув руку, але не торкнувся.
Оксанко… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти провалилася під лід? Я тебе витягнув, ми тоді присягалися…
Досить! різко обернулася вона. Не згадуй! Те, що було, минуло.
Ігор дивився на неї, нібато бачив уперше. Потім повільно кивнув.
Зрозумів. Значить, так… Він узяв свою куртку з комода. Щасти тобі, Оксано Сергіївно.
Він пішов, не стукнувши дверима. Оксана слухала, як його кроки стихли на сходах, тоді й дозволила собі заплакати.
Андрій Петрович справді був доброю людиною. П’ятдесятирічний удівець, директор великого підприємства, він запропонував Оксані не лише шлюб, а стабільність. Коли мати потрапила до лікарні, саме він узяв усі витрати на лікування на себе, не вимагаючи нічого, крім згоди на шлюб.
Ти молода, гарна, розумна, казав він, тримаючи її за руку. А я вже немолодий, потрібна супутниця. Ми підходимо одне одному.
Оксана кивала, відчуваючи себе товаром на ринку. Та вибору не було. Мати одужувала, лікарі обіцяли повне відновлення за умови ретельного догляду та дорогих ліків.
Весілля пройшло тихо, у вузькому колі. Андрій Петрович був уважним чоловіком. Він не вимагав кохання, задовольняючись повагою та вдячністю. Оксана щиро намагалася бути доброю дружиною.
Ігоря вона не бачила три місяці. Потім випадково зустріла у поліклінік.
Як справи? запитав вій чемно, ніби знайомого.
Нормально. А в тебе?
Теж. Багато працюю.
Він схуд, засмаглішав, був у новому костюмі. Оксана хотіла запитати, звідки гроші, але стрималася.
Як мама? Ігор завжди любив її матір, і вона його також.
Добре. Одужує.
Передай їй вітання.
Передам.
Вони стояли у коридорі, і Оксані раптом яскраво згадався той зимовий день, коли Ігор врятував її. Їй сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Вони ковзали озером за містом. Лід здався міцним,ця вона від’їхала занадто далеко.
Тріск був негучним, та Ігор почув. Він гукав, щоб не рухалася, сам повз до неї по льоду черевцем. Коли вона провалилася, він встиг схопити її за руку. Потім були хвилини боротьби з крижаною водою, його відчайдушні зусилля витягнути її, власна куртка, в яку він її горнув.
Все буде добре, шепотів він, розтираючи її змерзлі руки. Я тебе не кину. Ніколи.
Тоді вони поклялися кохати вічно. Оксані було сімнадцять, і вона вірила в вічне кохання.
Мені час, сказав Ігор, повертаючи її до теперішнього.
Так, звісно.
Він пішов, а Оксана ще довго стояла у коридорі, тримаючи в руках направлення до лікаря.
Життя з Андрієм Петровичем складалося рівно. Він збудував мамі новий будинок у передмісті, найняв сидільницю, влаштував Оксану на престижну посаду у своїй компанії. Вона вела документообіг, отримувала добру платню й відчувала себе нікчемною.
Ти сьогодні сумна, замітив чоловік за вечерею.
Просто втомилася.
Може, відпочинемо? Виїдемо на вихідні на дачу?
Андрій Петрович був уважним. Він помічав її настрій, намагався вгодити, дарував
подарунки, але ніщо не могло зцілити рани минулого, бо зруйнуване довір’я залишає за собою лише пустку
Вона так і залишилася сама в маленькій квартирці, що надвечір чула сміх дітей у дворі та розуміла, як важко її минуле лежить каменем на душі, ніби той крижаний холод давньої прірви.
