Його вигнали в новорічну ніч; роки потому він відчинив їм двері, але не так, як вони сподівалися.
У святкову ніч батьки викинули його з хати. Через багато років він показав їм вихід тільки не той, на який вони розраховували.
У вікнах миготіли гірлянди, у хатах лунали колядки, а біля ялинки всі обіймалися. Місто дихало святом. А він стояв на ґанку, самотній, у легенькій куртці й домашніх капцях, з рюкзаком, кинутим у зіпсований сніг, і не вірив, що це взагалі відбувається наяву. Лише різкий вітер і крижані крупинки, що били йому в обличя, нагадували це не сон.
Іди геть! Щоб я тебе більше нічоли не бачив! ревнув батько, і важкі двері з глухим стуком замкнулися перед його носом.
А мати? Вона мовчки стояла в кутку, зігнувшись, дивилася в підлогу. Жодного слова. Жодного кроку назустріч. Лише закусила губу й відвернулася. Ця мовчазна зрада вразила глибше за будь-який крик.
Ярослав Коваль зійшов із ґанку. Сніг миттєво промочив його ноги. Він пішов, не знаючи куди. У вікнах люди пили чай, дарували подарунки, сміялися. А він, непотрібний нікому, тонув у білій тиші зими.
Перший тиждень спав де попало: на автобусних зупинках, у підлогах, у підвалах. Скрізь його проганяли. Їв те, що знаходив у смітниках. Одного разу вкрав буханець хліба. Не зі злості з відчаю.
Якось його в підвалі знайшов дід із палицею. Промовив: «Тримайся. Світ жорстокий. Але ти не будь так само». І пішов, залишив на бруківці банку тушкованини.
Ярослав запамятав ці слова назавжди.
Потім захворів. Гарячка, тремтіння, марення. Він вже ледь дихав, коли хтось витягнув його зі снігу. Це була Наталка Шевченко, соціальна працівниця. Обняла й прошепотіла: «Спокій. Ти не один».
Він потрапив у притулок. Б
