Він забрав сина з собою — і це був лише сон…
Оксана зустріла Богдана на вечорницях у місцевому клубу. Він одразу помітив її — високу, струнку дівчину з сміливими очима й голосом, наче дзвіночок. Весь вечір не відходив від неї ані на крок, а потім запропонував провести її додому.
— Завтра прийду ввечері, погуляємо? — спитав він на прощання.
— Приходь, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалася їхня історія. У селі поговори не затримуються — усі швидко дізналися: у Оксани з’явився парубок. Люди перешіптувалися:
— Та вже скоро весілля. Він за нею, як тінь. А що, пара добра, обидва розумні.
Богдан незабаром справді зробив їй пропозицію. Влаштували гучне весілля на все село. Молодята оселилися у хаті, яку збудував Богдан — він був майстром на всі руки, змалку вмів класти піч та ставити паркани. Незабаром у них народився син. Усе було добре. Спочатку.
Але з часом Богдан став часто затримуватися у сусідів — то допомогти, то щось полагодити. Часто його частували. Щедро. Спочатку це виглядало невинно, але потім стало звичкою.
— Бодя, годі вже по чужих дворах бродити, — казала Оксана. — Набридло бачити тебе кожен вечір під чаркою.
— Та що ти, просто з людьми посидів. А в хаті ж усе роблю.
Син підріс, Оксана вийшла на роботу, залишаючи дитину у бабусі. А Богдан продовжував «допомагати». День за днем він повертався додому все більш п’яний. Відносини почали розвалюватися. Свари стали частими. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона його пробачила. Він обіцяв виправитися. І справді — деякий час усе було добре. Поки все не повторилося.
Оксана не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Богдан був тверезий, вони багато часу проводили разом — рибалили, лагодили, грали. Заради сина вона терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки й виснага брали своє. Богдан почав хворіти, слабшати.
— Ходімо до лікаря, — умовляла дружина.
— Дурниці. Відлежуся — пройде. Та я ж ще молодий.
Він здався на обстеження лише тоді, коли вже не міг підвестися з ліжка. Діагноз був жахливим. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, нам небагато часу…
Оксана доглядала його до останнього. Біль, безсилля, сльози — усе переплуталося. А потім Богдана не стало. Усе село провожало його в останню путь. Навіть ті, хто не любив його пиятики — все одно поважали як чоловіка й майстра.
На сороковий день Оксані приснився сон. Чоловік стояв у тіні й говорив:
— Ну як тобі без мене? Радій, поки можеш… Тільки пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла до дитячої. Син — дванадцятирічний Тарас — мирно спав. Вона нікому не розповідала про цей сон. Але з того дня почала особливо берегти сина. Стежила, перевіряла, хвилювалася за кожну дрібницю. Чоловік більше не снився. Сон ніби забувся… але тривога лишилася.
А через півроку Тарас не повернувся зі школи. Машина. Нещасний випадок. Його не стало.
Оксана не витримала — біль розривав груди, забирав сон, душив. Після похорону вона майже не розмовляла. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім — повільно — почала повертатися до життя.
Вона вийшла заміж за удівця з двома доньками. Старалася бути доброю матір’ю, потім у них народився спільний син. Ніби все налагодилося. Але серце вже ніколи не стане колишніше. Тарас лишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. ТиІ кожного разу, коли вночі вітер стукає у вікно, вона чує їхній сміх — батька й сина, що грають десь там, у безмежній темряві.
