**Щоденниковий запис**
Він запрошує мене до своїх батьків, але я відмовляюсь стати їхньою служницею.
Мене звуть Олеся, мені двадцять шість. Ми з чоловіком, Дмитром, одружені вже майже два роки. Живемо у Львові, у затишній квартирці, яку я успадкувала від бабусі. Спочатку все було добре: Дмитро із задоволенням оселився в мене, йому все підходило. Але минулого тижня, як грім серед ясного неба, він заявив: «Час переїжджати до нашого родинного дому. Там багато місця, і коли будуть діти буде ідеально.»
Але я не хочу цього «ідеально» під одним дахом із його гучною родиною. Не хочу міняти свій затишок на місце, де панує патріархат і сліпа покора. Там я не буду його дружиною лише безкоштовною робочою силою.
Я добре памятаю свою першу візиту до них. Великий сільський будинок на околиці, щонайменше 300 квадратів. Там живуть його батьки, молодший брат Іван, його дружина Наталка та їхні троє дітей. Повний набір. Щойно я переступила поріг, мені відразу визначили місце. Жінки на кухні, чоловіки перед телевізором. Навіть не встигла розпакувати валізу, як його матір сунула мені ніж і наказала: «Наріж салат.» Жодного «будь ласка», жодного «коли зможеш». Просто наказ.
Під час вечері я спостерігала, як Наталка метушиться, не сміючи суперечити свекрусі. На кожне зауваження винуватий посміх і кивок. Мене це заморозило. Я зрозуміла одразу: це не життя для мене. Не маю наміру підкорятися. Я не Наталка, і гнутися не буду.
Коли ми оголосили, що їдемо, його мати скрикнула:
Хто ж митиме посуд?
Я подивилася їй прямо в очі і відповіла:
Господарі прибирають після гостей. Ми гості, не працівники.
Тут почалося. Мене назвали невдячною, зухвалою, зіпсованою міською дівчиною. Я слухала спокійно, розуміючи: тут мені немає місця.
Дмитро того дня підтримав мене. Ми поїхали. Шість місяців було тихо. Він відвідував родину без мене, і мене це влаштовувало. Але тепер знову почав говорити про переїзд. Спочатку натяки, потім дедалі наполегливіше.
Там родина, там наш дім, повторює він. Мама допоможе з дітьми, ти зможеш відпочити. А твою квартиру здамо, буде додатковий дохід.
А моя робота? відповіла я. Я не збираюсь кидати все, щоб поховатися за 40 кілометрів від Львова. Що я там робитиму?
Тобі не треба працювати, махнув він рукою. Народиш дитину, доглядатимеш за домом, як усі. Жінка має бути вдома.
Остання крапля. Я освічена жінка, з карєрою та амбіціями. Я редакторка, люблю свою роботу, усе збудувала сама. А мені кажуть, що моє місце біля плити та пелюшок? У домі, де на мене кричатимуть за немиту каструлю і вчитимуть, як варити борщ чи народжувати «правильно»?
Я знаю, що Дмитро продукт свого середовища. Там сини продовжують рід, а дружини чужі, які мають мовчати і дякувати за прихисток. Але я не з тих, хто ковтає образ
